Кожен солдат, який героїчно виконує свій обов’язок на Донбасі, кожен батько, чий син мобілізований до лав Збройних Сил, ледве не щодня згадують добрим словом людей, котрих в Україні називають волонтерами. Хочу і я сказати про них.
Напевно, немає нічого страшнішого за те, коли твоя дитина говорить тобі по телефону, що вже кілька днів не може нормально поїсти, що в них залишилося дванадцять картоплин на десять чоловік, що питна вода майже закінчилась. Під час такої розмови хочеться плакати і кричати з відчаю. І не тому, що держава не виконує своїх зобов’язань перед солдатами, перед людьми, які захищають її в окопах. Серце стискається від того, що не можеш нічим допомогти. Адже між нами і нашими мобілізованими до армії дітьми — сотні кілометрів. І ми лише чуємо в телефонних розмовах, що в солдатів не вистачає зброї, одягу, продуктів харчування, питної води. Ми, батьки, купляємо, що можемо, пересилаємо дітям. Але ж ми не всесильні і статки наші не безмежні. Від цього кров холоне в жилах і здається, що ти залишаєшся сам на сам із своїми проблемами й турботами.
Та, на щастя, дякувати Богу, це лише здається. І наші сини, наші солдати не покинуті напризволяще. Є люди, котрі щодня, щогодини переймаються, здавалось, чужими їм проблемами. Вони завжди готові прийти на допомогу, протягнути руку підтримки, розрадити теплим словом. Мова йде про волонтерів. Саме вони виручають у важку хвилину, знаходять вихід із будь-якої ситуації. Саме вони, волонтери, ризикуючи власним життям і здоров’ям, їдуть на передову, везуть одяг, продукти, воду, листи і передачі від рідних та близьких. Кожен батько, кожна матір, донька, сестра, брат, дідусь чи бабуся тих бійців, котрі не лежать на зручних диванах перед телевізором, не гріються на теплому піску на березі річки, а чесно виконують свій обов’язок перед рідною країною та народом, можуть підписатися під моїми словами і разом зі мною уклонитися перед волонтерами. Перед людьми, котрі не полишають наших рідних у важку хвилину.
Тому прийміть наш батьківський уклін всі кобеляцькі волонтери. Хочу подякувати Тані Вільховій, яку хлопці називають мамою, мужній і самовідданій Зої Михальченко, енергійним та невтомним Наташі Гук, Світлані Окань, Валі Корецькій. Вони вже зібрали і відправили на фронт сотні тонн продуктів, смачних домашніх страв, солдатської амуніції та одягу. Низький уклін підприємцю Наташі Мунько, котра постійно надає свій транспорт, а той сама везе гуманітарні вантажі на схід. Спасибі професійному і уважному водієві Олегу Вауліну. Можливо, не всіх згадаю в невеликій статті, надто багато таких скромних, але самовідданих і небайдужих людей, котрі збирають продукти, готують страви, надають пальне і техніку. Дякую всім сільським громадам, підприємцям, пенсіонерам. Словом, усім людям, котрі щодня демонструють кращі риси українського народу: доброту, щиросердність, уміння співпереживати іншим, не залишати земляків у біді.
