Минулого тижня кореспондент «ЕХО» разом із представниками Карлівської самооборони побував на позиціях українських військ неподалік Донецького аеропорту. Про перемир’я на передовій, життя і побут вояків «Карпатської січі» — у цьому репортажі.
Тривожна тиша над Донецьким аеропортом
До Водяного ми приїздимо пізно вночі. Довго стоїмо на блок-посту, доки знайомі бійці домовляються, щоб нас таки пропустили, бо до 6:00 проїзд взагалі-то заборонено. Спимо у хаті Діда — одному з будинків, де розміщуються бійці окремої штурмової роти «Карпатська січ». Хлопці, які їдуть на передову, лишають на ліжках загрозливі попередження: «Ляжеш — уб’ю. Шелест» або «Не вб’ю, то покалічу. Йозеф». Воїни повертаються з «передка» наступного дня. Утім, нікого з тих, хто спав на їхніх місцях, не вбивають і не калічать. Навпаки, поводяться дуже гостинно.
— Поїдьте, подивіться, яку ми лінію оборони облаштовуємо, — запрошує Шелест. Він — одесит. У підрозділі вже майже півроку.
На позиції ми виїжджаємо по обіді. Везе нас друг Серпень, пишною бородою схожий на польового командира моджахедів. Та добрий погляд і м’яка вимова видають у ньому українця. Перед самою позицією проминаємо лісосмугу. Дерева в ній посічені уламками мін та снарядів, подекуди пробиті кулями. Схоже, «насипають» сюди часто і багато. Проте у день нашого приїзду на передовій тихо. Мовчать сепаратисти, мовчать наші. Перемир’я. У його силу вірять настільки, що бійці проводять земляні роботи, не ховаючись в окопах, практично перед носом ворога. Позиції бойовиків ДНР — за кілька кілометрів перед нашими. Розділяють дві сторони лише злітні смуги Донецького аеропорту. Періодично наші бійці спостерігають за рухом сепаратистів у біноклі. Бачать, як з того боку так само спостерігають за ними. Але — тиша. Утім, не повна. І не скрізь. У цій тиші раптом може з’явитися посвист міни, а потім пролунати вибух, метрах у трьохстах за нашими спинами. І знову тиша. Під вечір ліворуч від позицій «карпатців», неподалік шахти Бутовка, починається справжній масований обстріл. Там вибухають міни, стріляють АГСи, чути кулеметні черги. Так кілька годин.
— Ти знаєш, а наші, по-моєму, навіть не відстрілюються! — говорить один із бійців «Карпатської січі», прислухаючись до пострілів та вибухів. — Кажуть, не можна стріляти у відповідь, бо порушиться перемир’я…
Російськомовні націоналісти
Кілька днів ми разом із самооборонівцями живемо на передовій. Допомагаємо копати окопи і споруджувати бліндажі. Таке, навіть тимчасове, затишшя — гарний привід глибше закопатися в землю. Потім, під обстрілами, такої нагоди вже не буде. Доки одні чергують на бойових постах, інші споруджують оборонну лінію.
Спілкуючись із бійцями, робиш несподіване відкриття: більша частина воїнів «Карпатської січі» між собою спілкуються російською. І це у підрозділі націоналістів, про яких, нагадаємо, розповідають, що вони російськомовним очі видлубають столовими ложками!
— Я и по-украински могу, и по-русски, — говорить боєць із дивним псевдо Мутант. Пояснює: так його охрестили товариші за високий зріст. Сам він родом із Західної України, з Хмельницького, але спілкується переважно російською. — Не думаю, что есть разница, на каком языке говорить. Главное, чтоб человек нормальный был.
Напевно, прихильники «русского мира» дуже здивувалися б, почувши такі розмірковування одного з бійців націоналістичного підрозділу. Як же, це ж через націоналістів і їх ненависть до російської мови і почалися масові заворушення спочатку у Криму, а потім і на Донбасі.
Самі бійці, які говорять російською, але воюють за Україну, так пояснюють свою позицію. Справа не в мові, а у твоєму сприйнятті власної держави. Ти можеш говорити російською, але бути патріотом України і йти на смерть за те, щоб вона лишалася соборною та незалежною. А от якщо ти хоч і говориш українською, але не поважаєш держави, у якій живеш, і очікувально поглядаєш у сторону Москви та новітнього її царя Путіна, — тобі місце в рядах сепаратистів.
Дорога смерті
Остання ніч перед нашим від’їздом проходить тривожно. Бійці з позиції зі смішною назвою «Хом’яки» запускають кілька освітлювальних ракет і у їх світлі помічають ворожу ДРГ. Утім, постаті одразу зникають у темряві, а прочісування території і спостереження протягом кількох годин нічого не дають. Бійці пояснюють: сепаратисти часом підкрадаються до наших позицій підземними колекторами, які проходять під злітними смугами. Наступного дня наші воїни перевіряють підхід до цих колекторів і проводять там заходи безпеки. Також до півночі зі сторони Донецька чути голосну музику: сепаратисти щось святкують. За шумом музики долинають звуки важкої техніки. Відводять? Чи, навпаки, підсилюються?
Наступного ранку нас змінює нова ротація. Ми повертаємось на базу. Волею долі частину шляху від позицій до Водяного нам доводиться долати пішки. Ми йдемо майже ідеальною асфальтівкою, якою раніше місцеві жителі діставалися Донецька. Раніше це була дорога життя із жвавим рухом і сотнями автівок, які мчали у обох напрямках. Тепер це дорога смерті. Тут безлюдно. Лише час від часу дорогою на великій швидкості проїздять військові авто. Довго затримуватись на шосе не рекомендується: усе прострілюється. Та зараз тихо. Ми можемо йти, не ризикуючи бути накритими обстрілом.
Безлюдна асфальтівка чомусь навіває похмурі думки. Напевно, тому, що на дорозі чітко лишилися відбитки танкових траків. Можливо, тих самих українських танків, кілька з яких стоять згорілими на злітній смузі Донецького аеропорту. Ось просто на узбіччі лежить шматок стрічки від крупнокаліберного кулемета. Її хтось загубив, чи це відлуння ще минулорічних боїв за український Донбас?
Далі просто на асфальті натикаємось на танковий снаряд. На всяк випадок оминаємо його стороною. Ще далі знаходимо хвіст від вибухлої міни. Потім — розсип заіржавілих патронів до АК. «Відлуння війни», — так, здається, говорив один із героїв російського фільму «Брат». Тепер до цього відлуння доведеться звикати і нам. Ми чутимемо його ще довго навіть після того, як настане мир.
Буде мир?
Не вірте тим, хто говорить, що на передовій воюють прихильники вбивств і любителі крові. Абсолютно усі українські добровольці чекають на закінчення війни, аби повернутися до своїх родин, до життя без пострілів та щоденних смертей. Але переважна більшість тих-таки бійців у швидкий мир не вірить.
— Ми щодня чуємо, як з того боку рухається техніка. Чуємо переговори сепаратистів. Бачимо, як вони укріплюють позиції. Вони не підуть звідси просто так, а отже, війна скоро не закінчиться, — діляться думками бійці «Карпатської січі». — Ми читаємо про можливий мир із новин у Інтернеті, але реальність говорить про інше.
Допоки одні слухають новини і щиро вірять, що сепаратисти вже тікають з ЛНР і ДНР, інші щодня вирушають на бойові позиції, щоб стримати ворога, який нікуди насправді йти не збирається. І допоки з телевізора розповідають про те, що «день у зоні АТО минув без обстрілів та втрат», повз нас у напрямку передової пролітають «швидкі допомоги». І по рації повідомляють: «У нас — троє «трьохсотих». Одна країна — але дві різні реальності.
Ми повертаємося до однієї з них. До мирної України без війни, обстрілів та постійної напруги і очікування наступу ворога. А у іншій реальності, на передньому краю захисту України, лишаються українські військові. Зокрема, бійці «Карпатської січі», серед яких полтавці-самооборонівці: Палач із Полтави, Степ із Карлівки та Немо із Нових Санжар.
