Більшість моїх одноліток, як і я, добре пам'ятають ті далекі часи, коли власний автомобіль вважався розкішшю. Тоді ми і не відчували особливої потреби в ньому. Наприклад, зранку в дитячий садок батьки відвозили мене міським автобусом. На вісім годин цей автобус відвозив працівників на цегляний завод і його маршрут пролягав повз мого дошкільного навчального закладу. У такий же спосіб я повертався додому. Тоді без проблем можна було дістатися в будь-який найвіддаленіший населений пункт району і, напевно, області. З нашого маленького містечка навіть відправлявся прямий маршрут в Київ. Тож ви можете собі уявити, що жодних проблем із поїздками громадським транспортом не виникало.
Мій дід працював водієм вантажного автомобіля і всі продукти він регулярно нам доставляв. Можливо, наявність цих факторів і не спонукала батьків придбати собі власний автомобіль. Хоча з їхніми звичайними заробітними платами в ті часи ледь на "Запорожець" вистачило б. Та ще й двох кабанчиків довелося б продати. Та я вже говорив, що особливої потреби в цьому не було.
Ми жили в кварталі, де всі мешкали в багатоквартирних будинках. Із усієї кількості місцевих мешканців автомобілі були у п’яти-шести чоловік. При цьому майже кожен третій працював водієм чи трактористом.
Та одного дня трапилося щось неймовірне. На подвір’я поряд з багатоповерхівкою, де мешкала моя сім’я, заїхав незвичний автомобіль. Ні, він також мав чотири колеса, кермо і вихлопну трубу, але подібної марки легковика ми навіть на фантиках із жувальних гумок не бачили. Найнеймовірнішим було те, що кермо у цього автомобіля розміщувалося з правого боку. Це аж ніяк не вкладалося в наших дитячих голівках. Оскільки у відомих нам "Москвичах", "Жигулях" та "Волгах" кермо було зліва.
Виявилося, що власником цього незвичного автомобіля був рідний брат одного з мешканців багатоповерхівки. У свій час цей чоловік проходив військову службу в далекому Владивостоці. Там залишився жити. Працював в порту. І от приїхав на день народження брата, а в подарунок пригнав йому japan auto. Саме так він її назвав. Цей японський автомобіль називався "Тойота Каріна". Владивостоківець трішки погостював і повернувся назад. А в наш двір почали з’їжджатися, напевно, всі мешканці району, щоб подивитися на диво японської автомобілебудівництва. Про такий японський автомобіль із правим кермом тоді мріяли всі хлопчаки нашого району. А власник "Тойоти Каріни", із моменту вручення подарунку, років три поспіль майже всі весілля в місті обслуговував.
Тепер люди звикли до швидких темпів машинобудування і їх уже ніяким автомобілем не здивуєш. Та про "Тойоту Каріну" з правим кермом досих пір пам’ятають усі мої однолітки.
