Останнім часом на цей вислів досить таки часто посилаються ті людці, котрі намагаються виправдати дії, які несумісні не тільки з законом, а й зі здоровим глуздом, та заперечують існування такого явища й поняття як людська совість. Отже, про мету і засоби — докладніше в нашій публікації.
У жовтні 2014 року розпорядженням голови Кобеляцької районної ради було звільнено Івана Супруненка з посади головного лікаря Кобеляцької ЦРЛ. Причина звільнення: закінчення строку трудового контракту. Тут би й крапку поставити, адже Іван Іванович не подав за чотири місяці, як того вимагає законодавство, необхідні документи на продовження контракту. Крім того, за словами заступника голови райради Ганни Кондратьєвої, у районну раду надходили численні скарги щодо роботи закладу. Якби голова районної ради мав на меті таким чином «прочесати медицину» і позбутися одіозного керівника, то не призначав би Івана Супруненка виконуючим обов’язки головного лікаря. Сьогодні голова райради шкодує про це рішення, бо замість вдячності одержав ніж у спину у вигляді судових тяжб та звинувачень у тих гріхах, яких не скоював.
З червня 2015 року, після того, як сесія районної ради двічі не проголосувала за призначення Супруненка головним лікарем і голова райради змушений був звільнити Івана Івановича з посади виконуючого обов’язки, почався виснажливий марафон слухань, обговорень, затвердження кандидатур і, врешті, судів. Та хто міг передбачити, що процедура пошуку керівника лікарні з намаганням зробити цей процес максимально прозорим та відкритим переросла у базарні торги, безпідставні звинувачення й образи голови районної ради Василя Мирошнеченка та проплачену писанину в жовтій пресі.
Депутат районної ради Іван Супруненко, який упродовж своєї багаторічної кар’єри є незмінним очільником постійної медичної комісії районної ради, обраний від «регіоналів», веде жорстку боротьбу за місце під сонцем. Це місце є посадою, без якої пан Супруненко свого подальшого життя медика-пенсіонера не уявляє. Отже, мета виправдовує засоби.
Його тактичним і стратегічним прийомам можуть позаздрити досвідчені військові стратеги.
Іван Іванович швидко збагнув, що напад — це найкращий захист, ще й підтримкою союзників заручився. А останні, у свою чергу, і «закрутили» процес відтворення колишнього головного медика настільки, що сьогодні вже, мабуть, замовчувати ситуацію немає можливості. Та й не тільки можливості. Не маємо на те морального права. А люд має право знати правду. Тому автори публікації претендують на об’єктивне висвітлення подій. Бо терпець вже вривається!
То ж хто з кобелячан чи жителів району не звертався за медичною допомогою до ЦРЛ? Навряд чи є такі. Так ось, із якої б причини й кому б не доводилося звертатися до наших лікарів, кожен відчув на собі і «професіоналізм», і «порядність» наших ескулапів. І знову ж таки, реакція на «люкс-медпослуги» — це кулуарні розмови з обуренням. І всі розуміють, що риба гниє з голови. Та чомусь люди наші звикли сприймати будь-яке неподобство за явище належне.
А голова тим часом запишалася наскільки, що уявила себе недоторканою. Авжеж, 65-річний заслужений лікар України! Чому б не дозволити собі, скажімо, деякі фінансові фривольності з метою покрашення свого матеріального становища. Іван Іванович підпрацьовував анестезіологом. Та при нормі 70 анестезій на рік лікар спромігся лише на три. Хто знає, чи він і їх робив. Зате премії (розмір яких сам собі і встановлював) отримував справно. Що там казати: своя рука — владика. Підлеглі також преміювались із легкої руки владики-керівника і на його розсуд. Вони задовольнялись двадцятьма відсотками грошової винагороди від встановленого окладу, а він особисто собі приписував сорок. Молодші сестри! Ось де ваші оздоровчі!
Медперсонал у Біликах та Світлогірському працює на 0,75 % від повної ставки. Напевно, не вистачає коштів на оплату їх праці. Зате у ЦРЛ деякі медики мають навантаження на півтори ставки. І дитині зрозуміло, що це встановлений робочий час і ще плюс половина. «Своїм» же людям дозволено прикидатися нерозторопними: про плюс половину демонстративно забули. Мало того, бігли додому, не відпрацювавши і на ставку. Скажете, не так? Звірте годинник із штатним розписом. Багато цікавих осіб випливе.
Не погребував Іван Іванович і «мертвими душами». Ні, не тими, котрі відійшли на вічний спочинок. А точно по класику літератури. Робоче місце вони займали, зарплатню їм нараховували, а працювати не працювали (наприклад, стоматолог у поліклініці, якого ніхто не бачив). Бо ж — мертві. Мертвим гроші ні до чого. Отримували їх живі.
А ось про живих у Біликах пан Супруненко не попіклувався. З00 000 гривень субвенції на ремонт лікарні від Білицької селищної ради за минулий рік так і лишились невикористаними.
Водонапірна башта у Світлогірському безслідно щезла також під час керівництва Івана Івановича. По цій справі навіть відкрито кримінальне провадження. Шукають. Так, як шукають і власника того буфету, що протягом 15 років продавав пиріжки в лікарні. А операційний стіл, подарований німцями, теж мав уже «ноги». Та пильне око окремих депутатів не дали це зробити.
Ось далеко не весь список «заслуг» пана Супруненка. Але й їх достатньо, аби, маючи совість, не звертатись до Апеляційного суду. На жаль, Апеляційний суд відбувся на користь позивача, а не в ім’я справедливості. Та поки-що маємо те, що маємо. Правда, рішення там таке, що виконати його неможливо.
А далі — до уваги платників податків. За рішенням Апеляційного суду, Кобеляцька районна рада має виплатити на користь Супруненка середній заробіток за час вимушеного прогулу… Вимушений прогул «справедливий суд» оцінив у суму немалу — 34856 гривень 80 копійок. Такі гроші лікар мав би заробити за два місяці. Круто! Даруйте за сленг, але таки круто! Непогано заробляють лікарі в Кобеляках!
Із заробітком розібралися. А ось, на якій посаді поновити колишнього виконуючого, так і не зрозуміло. Та чи й на посаді? Процитуємо касаційну скаргу: «Щодо п.3 Позовних вимог про поновлення Позивача на посаді виконуючого обов’язки головного лікаря Кобеляцької ЦРЛ наголошуємо, що, відповідно до Класифікатора професій (КП), станом на 1.03.2015 року така посада як виконуючий обов’язки головного лікаря відсутня… Відновлення можливе лише на існуючу посаду, а не на роботу». І далі: «Особа може бути призначена виконуючим обов’язки керівника не більше одного разу на одному підприємстві, в установі, закладі. На сесії райради кандидатура І. Супруненка не набрала необхідної більшості голосів від загального складу ради».
Що ж тут незрозумілого? Усе, як на долоні. І райрада на чолі з Василем Мирошнеченком діяла у межах закону та порядку. Чи врахував ці факти Апеляційний суд? Навряд чи. Незрозуміло, чому судді винесли таке «справедливе» рішення. Про таке кажуть: білими нитками шите.
Ця історія вже дістала і мешканців району. Розмови з цього приводу почали виходити за межі кулуарів і навіть у письмовій формі надходили до райради.. Ось деякі з них, для прикладу, наводимо у скороченому вигляді, але зі збереженням стилю написання:
«ЦРЛ — це приватна власність Супруненка чи спільна власність громади? Де правда? Де справедливість? Де наші закони? Піде сам чи допоможемо?»
Щодо приватної власності. Сучасні керівники державних установ (директори, завідуючі, управляючі) давно вже розглядають свої посади як власний бізнес. При цьому забувають, що за ними стоять люди, тобто, працівники. І за кожного підлеглого начальник несе відповідальність. А відповідальність, у свою чергу, є платою за владу, яку вони мають. І це при тому, що заклади є державними. І працюють у них люди на державу, а не на директора, і заробітну плату отримують з державної кишені, а не з начальницької. Виходить, що деякі «царьки» переплутали державну кишеню з власною.
Чи усвідомлюють це наші керманичі (Іван Іванович зокрема), коли, «наступаючи на трупи», рвуться до влади. Звісно, влада — це більше, ніж гроші. Це можливість мати їх ще більше у будь-який спосіб. Це можливість примножити й зберегти свої статки. Отже, мета є. Та чи засоби варті мети?
