110 років тому, 30 січня народився найпопулярніший, найулюбленіший і, безумовно, найбільш плідний композитор радянської епохи Ісаак Дунаєвський.
Проте мало хто знає, що Дунаєвський – це псевдонім. А на світ Божий він прийшов 1900 року в Лохвиці під Полтавою з іменем Ісаак Йосиф Бецалей. До речі, його юність теж пов’язана з Україною: гімназію та консерваторію майбутній композитор закінчив у Харкові, там розпочав кар’єру театрального композитора, а лише 1924 року перебрався до Москви.
“Його музика – алхімічна суміш, він віднайшов формулу голосу часу. В його піснях було все: і шурхотіння фіранок у комунальній квартирі, і до межі напнутий парус на китобійному судні. Він зіграв навіть сум часу”, – писав про Дунаєвського музикознавець і біограф Д. Мінченок. Мабуть, недарма послуговуючись стилістикою та семантичним кодом доби, критики назвали його “Мічуріним у музиці”. Ліричні пісні Дунаєвського співала вся країна, не забуті вони й нині: “Сердце, тебе не хочется покоя”, “Капитан, капитан, улыбнитесь”, “Дорогая моя столица”, “Широка страна моя родная”, “Не забывай...” тощо. Був він, без перебільшення, некоронованим королем масової пісні.
Блискучий джазмен Леонід Утьосов ласкаво називав Ісаака “Дунею”. Тим прізвиськом у творчих колах і користувалися. “Дуня” міг творити музику, не торкаючись інструмента. Оркестровку теж писав без партитури зі стенографічною швидкістю. Завжди усміхався. Усмішка, здається, ніколи не сходила з його обличчя. Така людина й була потрібна для написання музики для тільки-но створеного джазового оркестру. Тут “Дуня” мав змогу вповні втілювати свої музичні фантазії. Творити дивний світ нечуваних звуків, “...як ніби хтось когось пиляє та ріже, але при тому милозвучно, як у Бетховена”.
Композитор написав музику до оперет “Солом’яний капелюшок”, “Вільний вітер”, до кінофільмів “Веселі хлоп’ята”, “Цирк”, “Діти капітана Гранта”, “Кубанські козаки”, “Багата наречена”. Музика жила в ньому, виплескувала через край, здавалося, він ледь устигав її записувати. Був генієм музики, і, як кожний геній, жив повноцінним життям. Безумовно, не обійшлося без заздрісників. Заздрили його композиторській плідності, багатому духовному світу. Заздрили відвазі, з якою висловлював свої погляди на численні халтури від музики. Зрештою, заздрили його успіху серед жінок, його романам.
Заздрісники причепили Дунаєвському ярлик “придворного композитора”, називали “співцем сталінської епохи”. Нині, з погляду часу, маємо можливість відділити “зерно від полови”. Справді, 1937 року Дунаєвський написав “Пісню про Сталіна”. Та сам “вождь усіх часів і народів”, уперше почувши її, сказав: “Товариш Дунаєвський доклав свій чудовий талант, щоб цю пісню про товариша Сталіна ніхто не співав”. Відтоді композитора почали цькувати. Цієї фрази вистачило, щоб викреслити його зі списку осіб, поданих на Сталінську премію. Згодом у зловісно відомій “справі лікарів” (1953) проходив його двоюрідний брат, відомий уролог Лев Дунаєвський. Це тяжко позначилося на здоров’ї пісняра. А коли завели кримінальну справу на його сина Євгена, серце композитора не витримало...
Ми можемо назвати час, у якому живемо, благословенним, уже бодай тому, що не мусимо жити в брехні та називаємо речі своїми іменами. Нині з усією відповідальністю можемо сказати, що Дунаєвський був жертвою тоталітарного режиму. Хтось усе ж вважає його співцем сталінської епохи. На це є проста відповідь – ніхто не може вибрати часу, коли йому жити. Та декому вдається здолати часові рамки й обмеження.
