Читайте також:
«Так буде з кожним! Усіх вас слід перестріляти!» — лякав односельців міліціонер
«Перед тим, як знепритомніти, я побачив дуло пістолета, спрямоване мені в обличчя»
За півмісяця до 2009 року Полтавський районний суд засудив тепер уже колишнього сержанта міліції обласного управління МВС Михайла Кащенка (ім’я змінене, оскільки вирок не вступив ще в законну силу) до двох років обмеження волі. Потерпілий Олександр Каврігін вважає вирок занадто м’яким і сподівається спростувати його в обласному апеляційному суді. Кащенко теж подав апеляцію, бажаючи довести, що він випадково вистрілив у свого односельчанина, захищаючись від його раптового нападу.
Олександрові — звичайному сільському хлопцеві, котрий виріс без батька, покрівельникові за професією, — було взагалі дуже складно домогтися порушення кримінальної справи проти співробітника обласного міліцейського главку, батько якого свого часу займав у цьому відомстві досить солідну посаду.
— У місцевих засобах масової інформації мені довелося читати, начебто це я з хуліганських спонукань накинувся на сержанта міліції, котрий працював помічником оперуповноваженого одного з відділів у ГУ МВС, і той змушений був застосувати зброю з метою самозахисту, — розповідає Олександр. — Таку «історію» вигадали самі співробітники міліції. При цьому, мовляв, перший попереджувальний постріл Кащенко зробив у повітря, а другий — прицільно.
Розслідування справи почалося тільки після того, як на мій захист, обурені несправедливістю, виступили місцеві депутати й правозахисники.
Отже, через рік після того інциденту на засніженій сільській вулиці судом установлена істина.
…Було 25 грудня 2008 року. У той вечір група молодих людей — Дмитро Драйт, Олександр Білобров, Богдан Гурський і Олександр Каврігін — зібралися в сільському магазині, де можна було випити пива. О двадцять другій годині торговельна точка зачинилася, і хлопці направилися по домівках. Вони йшли центральною вулицею Мильців, коли почули позаду звук автомобіля. Компанія, даючи йому дорогу, почала сходити на узбіччя траси, яка була слизькою від першого рясного снігу, і Олександр Каврігін, котрий йшов за групою, у той момент, коли автомобіль порівнявся з ним, посковзнувся. Хлопець, намагаючись утриматися на ногах, почав інстинктивно шукати точку опори і відштовхнувся рукою від багажника ДЕУ-Сенса, котрий про-їжджав мимо. Ніхто із Сашкових друзів навіть не надав цьому значення.
— Автомобіль проїхав вперед метрів вісімдесят і, завернувши за поворот, зупинився, — пригадує Олександр. — Перед нами з’явився якийсь чоловік. Коли він підбіг ближче, ми впізнали в ньому Михайла Кащенка, односельчанина, котрий працював в обласній міліції. Він щось тримав у руках, але я не розгледів, що саме. Михайло запитав: «Хто вдарив по авто?» І я, зробивши два кроки вперед, нічого поганого не підозрюючи, чесно відповів: «Я!» Відстань між нами була метрів три-чотири. Раптом щось зашуміло — і в мене одразу різко заболіло праве вухо. Я нічого не зрозумів, схопився за вухо й відчув під шапкою щось тепле й липке. Михайло тим часом наблизився до мене майже впритул, і тут я побачив дуло пістолета, спрямоване мені в обличчя. Опам’ятався я вже в сільському медпункті...
Про те, як розвивалися події далі, Сашкові розповіли пізніше його попутники. Вони ж повторили свої слова під час судового процесу.
— Пролунав другий постріл, і Сашко впав обличчям вниз, немов підкошений. Ми подумали, що він уже неживий, оскільки ніяк не реагував на наші звертання до нього й тільки бився в конвульсіях, — говорить Богдан Гурський. — А Кащенко ще пару разів ударив його ногою. Потім підібрав зі снігу дві гільзи й пішов до автомобіля.
— Ми кинулися до Сашка, перевернули його на спину й побачили на правій щоці рвану рану розміром з п’ять копійок. З неї лилася кров, — доповнює Дмитро Драйт. — Щоб Сашко не захлинувся нею, Дмитро з Богданом підняли пораненому голову і намагалися зупинити кровотечу — прикладали до рани сніг. А я відразу став набирати номер «швидкої допомоги».
— Було страшно. У Сашка почала йти кров з рота, ми вже не знали, що робити, — хвилюється, згадуючи ту подію ще один свідок, Олександр Білобров. — Добре, що підбігла мама Михайла, котра, як ми потім довідалися, перебувала за кермом автомобіля й залишалася чекати свого сина в салоні, поки він розбереться з нами. Жінка кричала на сина: «Що ти наробив?». Вони підійшли до нас разом. Кащенко став погрожувати нам: «Так буде з кожним! Усіх вас слід перестріляти! Я маю на це право, відповідно до закону!».
«Я, напевно, убив хлопця. Він стікає кров’ю. Мені — тюрма...»
Дещо іншу версію почув суд з вуст двадцятитрирічного підсудного.
— Вертаючись додому з роботи, я попросив свою матір забрати мене на автомобілі з траси Київ — Харків. Наше авто рухалося зі швидкістю п’ятнадцять-двадцять кілометрів на годину, оскільки дорога була занесена снігом. Попереду ми побачили групу людей із чотирьох чоловік, вони зійшли на узбіччя, але раптом почувся сильний удар у праву частину автомобіля. Коли мати зупинилася за поворотом, я вийшов з авто і, оглянувши його, виявив вм’ятину на задніх дверцятах. Повернувшись до групи людей, я запитав, хто вдарив по автомобілю. На запитання один з молодиків, як пізніше з’ясувалося, Олександр Каврігін, вийшов назустріч і лівою рукою наніс мені удар у праву щоку, — розповідав Михайло Кащенко. — Я відіпхнув його й попередив присутніх про те, що я співробітник міліції й зробив попереджувальний постріл угору. Однак на мої слова Каврігін не відреагував і напав на мене. Я не втримався на ногах і впав. У момент падіння я закривався від нападника рукою, у якій тримав пістолет для відстрілу патронів з гумовими кулями. Саме в цей момент пістолет вистрілив. Але не за моїм особистим бажанням, а тому, що Каврігін підбив мою руку. Піднявшись, я побачив, що Олександр лежить на снігу, обличчям долілиць, і що в нього йде кров. Я відразу ж зняв свою шапку й закрив нею рану потерпілому. Наказавши свідкам тримати її й далі біля рани, викликав зі свого мобільного телефону «швидку допомогу». Після чого, щоб не втрачати часу, поїхав за місцевим фельдшером.
— За вказівкою своєї матері поїхав, — уточнюють свідки.
Марія Карабліна, фельдшер села Мильці, розповідала, що близько половини одинадцятої ночі у двері її будинку вимогливо постукали. Відкривши їх, вона побачила на порозі стривоженого Михайла Кащенка. «Прошу вас, збирайтеся, треба якнайшвидше надати медичну допомогу Сашкові Каврігіну. Я вистрілив йому в голову й, напевно, убив. Він стікає кров’ю. Мені — тюрма...».
Оглянувши пораненого на місці події, фельдшер розпорядилася, щоб водій ДЕУ відвіз його в медпункт. При огляді потерпілого Олександра Каврігіна виявила в нього вогнепальну проникаючу рану правої щоки й рану правого вуха. Коли юнак отямився, мати співробітника міліції просила сина вибачитися перед Сашком, однак Михайло відмовився.
«Якби куля пройшла ще кілька міліметрів, вона опинилася б у головному мозку — і врятувати мене не вдалося б».
Сашка Каврігіна доставили в щелепно-лицьове відділення Полтавської обласної клінічної лікарні, де через деякий час його прооперували. Хірурги витягли з гайморової пазухи гумову кулю дев’ятого калібру. Вона на чотири сантиметри проникла в гайморову пазуху, буквально роздробивши носову перегородку, застрягши всього за три-чотири міліметри від м’яких тканин.
— Лікарі говорили мені потім: якби куля пройшла ці кілька міліметрів, вона опинилася б у головному мозку — і врятувати мене не вдалося б, — зітхає Олександр.
— З тобою намагалися домовитися по-хорошому, залагодити конфлікт мирним шляхом? Або хоча б вибачення попросили?
— Здається, на четвертий день Михайло приходив до мене в лікарню, просив, щоб я нікуди не скаржився. «Забери свою заяву, і я заберу свою», — ставив мені умову. Щось говорив про те, начебто я його побив, і він має право подавати на мене в суд, оскільки має довідку про тілесні ушкодження. Я, звісно, не піддався на його умовляння. А наступного разу він прийшов з батьком і запропонував мені шість тисяч гривень. Це мало вигляд такий, начебто я повинен задовольнятися кинутою мені кісточкою. Я не взяв цих грошей. Уже на той момент на моє лікування, на адвоката й усілякі експертизи було витрачено набагато більше. Одна лише томографія коштувала чотириста гривень, а мені дві довелося робити.
— Своєї провини підсудний так і не визнав, навіть усно не вибачився перед потерпілим, вважаючи це своєю принциповою позицією, — сказала суддя Полтавського районного суду Вікторія Герасименко, котра розглядала цю справу. — У судових дебатах він і його захисник — батько, офіцер МВС у відставці — ставили навіть питання про винесення виправдувального вироку. Відстоюючи версію, що все-таки був попереджувальний постріл, вони наполягли на проведенні у Харкові додаткової судово-медичної експертизи на предмет тілесних ушкоджень в Олександра Каврігіна. Однак вона лише підтвердила, що Кащенко обидва рази стріляв прицільно, і «рана правої вушної раковини Каврігіна могла утворитися в результаті ударної (контузійної) дії кулі, тобто, є дотичним кульовим пораненням».
Ми попросили прокоментувати ситуацію полтавського правозахисника Михайла Дугіна, який відстоював права Олександра Каврігіна в суді.
— Михайло Кащенко — занадто самовпевнений молодий чоловік, котрий поводився і продовжує поводитися по-хамськи, — говорить Михайло Дугін. — Користуючись своїм службовим становищем, залякував свідків події тим, що підкине їм наркотики. Але вони молодці, не повелися на цю провокацію й не змінили своїх показань. А сам Кащенко обманював, що змушений був оборонятися від раптового нападу Каврігіна. Попереджувального пострілу, як він стверджував, не було. Він двічі вистрілив у потерпілого, а це вже кваліфікується, якщо підходити за всією строгістю закону, як замах на життя, і карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років. До того ж, він спотворив обличчя людини, (кваліфікується як нанесення тяжких тілесних ушкоджень). Ось тому мій підзахисний має намір домагатися перегляду досить лояльного вироку у вищій інстанції.
Доводи підсудного, розповідає Михайло Дугін, були голослівними, нічим не підтверджувалися. Він повторював одне: «Я мав право!». Яке право? Стріляти в безневинну людину? Так, Кащенко мав дозвіл на носіння зброї травматичної дії і міг застосовувати її з метою самозахисту. Але ж його життю ніхто не загрожував!
Він наполягав на тому, що Каврігін ушкодив праве заднє крило його автомобіля, але в той же час не зробив технічної експертизи, що дала б, я впевнений, однозначний висновок: вм’ятина на ребристій поверхні металу не могла утворитися від удару кулака або навіть ноги. Щоб залишити слід на такому крилі, по ньому потрібно вдарити, щонайменше, металевою трубою. На момент події тій вм’ятині, із-за якої ледь не сталося трагедії, було не менше трьох місяців. Мама підсудного, стверджували свідки, виїжджаючи якось зі свого подвір’я, через необережність зачепилася автомобілем за ворота.
Я довідалася, що до цього випадку Михайло Кащенко часто розпускав руки в компаніях, поводився досить агресивно...
Додати коментар
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
Вам необхідно зареєструватися, або увійти під своїм логіном
