Ай-яй-яй, цю книжку не читай!
«Чорні» списки книжок в Україні складає Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі. Нещодавно до переліку небезпечних для суспільства видань включили «Майн Кампф» («Моя боротьба») Адольфа Гітлера та «Удар російських богів» Володимира Істархова. Ці твори отримали вкрай негативну оцінку через пропаганду жорстокості та розпалювання національної ворожнечі. Комісії не прийшовся до смаку і любовний роман сучасного українського прозаїка Олеся Ульяненка, нашого земляка родом з Хорола. Його твір «Жінка моєї мрії» таврували ганебним вироком «Порнографія» та заборонили продавати в книгарнях, чим, до речі, зробили найкращу рекламу – попит на роман миттєво підвищився.
Журналістам «Кременчуцької Панорами» теж стало цікаво зазирнути хоч одним оком у заборонені книжки. Ми почали шукати ці твори у книжкових магазинах та на вуличних розкладках. У першій же книгарні нам повідомили, що «Майн Кампф» ніколи не продавали і продавати не будуть, а от Істархов у них був, зовсім нещодавно його видання придбали за демократичною ціною в 20 грн. У кількох інших магазинах нам не вдалося купити заборонених книжок. Але не думайте, що підприємці так суворо дотримуються рекомендацій Нацради. Виявляється, ні продавці, ні бібліотекарі, так би мовити, ні сном, ні духом про «чорні» списки літератури. Тоді виникає запитання: навіщо потрібні заборони, які не діють? Ульяненка, наприклад, незабаром знову продаватимуть, бо він виграв судовий позов проти Нацкомісії та надрукував свою книжку в іншому видавництві.
Не знайшовши друкованої версії заборонених творів у Кременчуці, журналісти «Панорами» подалися в безмежні обрії Інтернету. Кілька клацань мишею – і до нашої уваги, будь ласка, електронна версія будь-якого забороненого твору: хочеш – читай, хочеш – замовляй поштою.
Будемо читати й писати моралі
Хто ж більше страждає від несправедливих нападів цензури: читачі чи літератори? Ні ті, ні інші не вважають, що заборони – справа потрібна.
— Ми зобов’язані оберігати націю, особливо молодь, від шкідливої вседозволеності. У книжках не повинно бути нецензурщини, брутальності, жорстокості, порнографічних елементів, бо юні читачі можуть повірити, що цей бруд дійсно є нормою дорослого життя. Але ж це, швидше, виняток, ніж правило! І хоча скажемо чесно: у нас з мораллю далеко не все гаразд, проте виставляти напоказ негативні прояви суспільства не варто, – зазначає голова спілки літераторів «Славутич» Борис Кулик.
А як же тоді поняття «свободи слова» і «правди життя» в літературі? Письменниця Наталія Лапіна пояснює, що свободу слова треба відрізняти від поганого смаку:
— Погодьтеся, вам неприємно, коли раптом у маршрутці чуєте брудну лайку, то чому ж це може бути дозволене у книжках? Якби ми жили в пуританському суспільстві, я б виступала категорично проти цензури та обмежень. Проте наше нинішнє суспільство абсолютно без гальм, а гальма повинні бути, без них ми ризикуємо не лише заїхати далеко не в той бік, а просто загинути духовно. Але головне – не заборони вводити, а мораль підвищувати, треба пропагувати мораль!
Книжка як наруга над пам’яттю жертв Голодомору
Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі заборонила 2 книжки: «Тайную историю Украины» О. Широкорада та «Жизнь, историю и данность» В. Путятіна.
Згідно з висновками комісії, ці книжки принижують, відповідно, українську та єврейську нації, а відтак їх розповсюдження в Україні мають заборонити. За словами голови НЕК Василя Костицького, «Тайная история Украины» містить розділ під назвою «Голод – шедевр оранжевого эпоса», в якому автор заперечує сам факт Голодомору 1932-33 рр.
Члени комісії визнали, що історія, викладена у виданні «Тайная история Украины», є наругою над пам’яттю жертв Голодомору, принижує національну гідність та не відповідає історичним фактам.
У магазинах міста нам не вдалося купити заборонених книжок. Але не думайте, що підприємці так суворо дотримуються рекомендацій Нацради. Виявляється, ні продавці, ні бібліотекарі, так би мовити, ні сном, ні духом про «чорні» списки літератури.
Вогонь інквізиції
Загальновідомо, що у нацистській Німеччині в 1933 р. пройшла масова акція спалювання книжок, ворожих тодішньому режиму. Виявляється, у Радянському Союзі цей спосіб теж практикували, щоб позбавити народні читальні «ідеологічного сміття».
Найстарші працівники кременчуцьких бібліотек добре пам’ятають, як вилучали з фондів закладів твори ненависних радянському режиму письменників, а насправді – улюбленців народу та всесвітньо визнаних класиків. У списках, які дотепер збереглися в Кременчуцькій ЦБС для дорослих – прізвища Аксенова, Войновича, Солженіцина, Стуса, Багряного, Огієнка та багатьох інших.
— Згідно з інструкцією, вилучені книжки треба було спалювати, – пригадує заввідділу комплектування літератури ЦБС для дорослих Людмила Шейнцвіт. – Пам’ятаю, як надійшов наказ про знищення творів Солженіцина. Вперше його надрукували в «Роман-газеті», потім вийшла тоненька брошурка, яку досить швидко зачитали до дірок. Але треба виконувати наказ, адже комісія з Полтави, яку називали «облліт», регулярно перевіряла бібліотеки. Одного разу приїхали і, жартуючи, кажуть: «Ану, покажіть нам, що залишилося від вогнища». Звісно, деякі бібліотекарі ховали книжки на полицях або забирали додому, але багато творів дійсно знищували: розривали на окремі сторінки та віддавали колегам, які мешкали у приватному секторі, розпалювати в печах.
Більшість знищених книжок відродилися з попелу та увійшли до шкільних підручників. А в Німеччині у 1995 р. «вбитим» у нацистському вогнищі творам встановили пам’ятник.
Чому навчає «Школа»?
На зміну «Ранеткам» та «Кадетам» прийшов новий серіал – «Школа», що транслює один із російських телеканалів. Скандальний фільм знімають у реальній московській школі. За сценарієм, треба показати всю правду життя. Але дорослі так перегнули палицю в демонстрації брудної правди, що учні школи виступили з протестом – припинити зйомки в їхній школі, бо вони дискредитують навчальний заклад.
До дискусії навколо «Школи» намагалися залучити навіть Володимира Путіна, але він зазначив: «Я фільм не дивився, тому не хочу, щоб було, як у радянські часи: я Солженіцина не читав, але засуджую».
Захисники серіалу аргументують, що нинішні школярі дійсно палять, п’ють та зневажають вчителів, тож батькам не зайве знати, на що здатні їх любі дітки. Але питання в тому: для кого транслюють цей серіал у доступний для дітей час? І ще один цікавий момент: режисер жорстокого фільму – 25-річна Валерія Гай Германіка. На щось натякає прізвище?
Сам собі цензор
Директор Кременчуцької ЦБС для дорослих Світлана Нужна (на фото) зазначає, що наразі в бібліотеках дійсно можна знайти книжки з нецензурщиною від Леся Подерев’янського або з відвертим еротизмом від Юрія Покальчука:
— Сьогодні ці автори вважаються кращими в Україні, їх масово читають. Дітям такі книжки ми не даємо, а людям дорослим можна і треба читати все, самостійно робити висновки. Від Національної комісії з питань захисту суспільної моралі ми не одержуємо жодних рекомендацій, але бібліотекарі й самі знають, які книжки містять негативні елементи, ці твори ми не купуємо.
