Володимир Коба вдягнув форму українського воїна, стрибнув із парашутом, навчився стріляти із гранатомета і став водієм БТРа.
Про армію
У армії я раніше не служив. Спочатку навчався в університеті, потім одружився, народився син — дали відстрочку. Потім ще народилася донька і мені сказали: з двома дітьми тепер уже точно не візьмуть. А у мене всі дядьки, всі знайомі служили, і мені хотілося не відставати від них.
У мирний час мені б, напевно, так і не вийшло через це пройти, а з початком АТО така можливість з’явилася. Я поїхав до військкомату. Але у перші хвилі мобілізації мене не взяли: хірург не пропустив через дві перенесені нещодавно операції. Але 14 липня 2015-го я таки поїхав до навчального центру. А за місяць прийняв присягу і став солдатом української армії.
Про десант
Учили нас на зв’язківців. Але мені дуже хотілося потрапити у десант. І треба ж, коли приїздили «покупці» з 79‑ї бригади, мене не було на місці: командир відпустив на день додому. Коли повернувся, то нас із усієї бригади лишилося «нерозібраними» чоловік двадцять із семисот. І десантники вже поїхали. Довелося прохати допомоги у тодішнього голови обласної ради Петра Ворони. Він служив у 79‑ій десантній і пообіцяв допомогти. І ось через пару днів приїхав офіцер-десантник. Мене запросили на співбесіду. Командир роти, який зі мною розмовляв, одразу попередив: «Якщо і потрапиш до нас, не обов’язково будеш бігати із автоматом чи виконувати якість бойові завдання. Можливо, доведеться сидіти десь на базі». Я погодився і на це. Головне, щоб таки стати десантником. Так я потрапив до «сімдесятдев’ятки». Ще місяць проходив навчання у роті гранатометників. Навчився стріляти із АГСу (автоматичного гранатомета станкового. — Авт.) і вперше в житті стрибнув з парашутом.
Про перший стрибок
У десантній «учебці» із нас відібрали групу бажаючих стрибнути з парашутом. Тиждень возили на спеціальний комплекс для підготовки до стрибка. Ми десятки разів складали парашути, вчилися, як приземлятися у воду, в ліс, що робити, якщо зачепишся за лінію електропередач. А 1‑го жовтня я вперше стрибнув із парашутом. Страшно не було. Частину стрибка я навіть устиг зняти на телефон.
Про магію числа 101
У армії мене постійно переслідує число 101. Спочатку такий номер був у парашута, з яким я стрибав. Потім на полігоні ми проходили «обкатку» танком. Це коли залягаєш у окопі, над тобою проїжджає танк, а ти кидаєш йому вслід гранату. Так от, номер танка також був 101. Нарешті, той БТР, за кермом якого я зараз їжджу, також носить номер… 101.
Про героїчного командира
Уже в самому Миколаєві при розподіленні я потрапив у перший батальйон, яким командує «кіборг» Максим Миргородський — перший в Україні повний кавалер ордена Богдана Хмельницького. Він кілька місяців обороняв Донецький аеропорт, звільняв Зайцеве, за що отримав заслужені нагороди. Звичайно, служити під керівництвом такої людини — це честь. Мало того, я зараз став водієм на його комбатівському БТРі. Він коли дізнався, хто я, ким працював до армії, каже: «Як же я на тебе кричати буду? Ти ж цілий сільський голова!»
Про бойовий досвід
Із Миколаєва нас відправили у зону АТО, за 25 кілометрів від Маріуполя. Уже доводилось виїжджати на бойові. У нас обстріляли блок-пост і ми затримували автомобіль із сепаратистами. Довелось відкривати вогонь. Потім нас перекинули до кордону із Кримом, до славнозвісного Чонгару, де якраз відбувалася блокада. Оті підірвані електроопори я бачив із відстані півкілометра. А по ту сторону — росіяни, які постійно провокують. Наприклад, виїдуть десять БТРів, вишикують їх на пагорбі. Постоять і заїжджають назад. Паради у них такі. Там теж уночі був бойовий виїзд. Мені вперше довелося їхати на БТРі без світла, луками, у суцільному тумані. Рухатись так, щоб не загубити дві передні машини. Усе закінчилось добре і мене відзначили — мовляв, для водія-новачка я непогано впорався.
Про забезпечення армії
Забезпечення, безумовно, покращилось. На полігонах дефіциту боєприпасів немає. Стріляють і танки, і САУшки, і артилерія. Про менші калібри не варто і говорити. Я навчився стріляти і з автомата, і з кулемета, і з гранатомета.
Волонтери більше не везуть бронежилетів чи касок. Їх вистачає. Але з теплими речами, наприклад, гірше. Я ось дзвонив до хлопців, то зимових берців ще не дали (розмова відбувається перед самим Новим роком. — Авт.). У мене є бушлат і теплі штани, але я їх собі купив за власний кошт. Волонтери продовжують везти продукти. До нас під Крим приїздили із Чернівців, ще звідкись. Цей процес не зупиняється.
Про дисципліну та нещасні випадки. Практично на моїх очах трапились три нещасні випадки. Одного разу хлопець не зміг кинути гранату і вона вибухнула в окопі. Його важко поранило, але він вижив. Другого разу боєць стріляв із гранатомета і там не спрацював пусковий механізм. Стався вибух, його забрали у реанімацію і встигли врятувати. Третій випадок закінчився летально. На стрільбах у солдата заклинив автомат, він почав із ними повертатися і вистрілив у товариша — той загинув на місці.
Щодо дисципліни, то в «учебках» справді багато п’ють. Порушників режиму саджають у ями або у металеві контейнери на добу. Деяким допомагає, деяким — ні. Проте у Миколаєві вже ніхто не п’є: там нереально це робити. Самі хлопці просто відлупцюють і все. Це ж бойова частина, бойові завдання, який там алкоголь!
Про перемогу
Думаю, нас незабаром знову під Маріуполь перекинуть. Будемо виконувати завдання там. Мої колеги? Інші сільські голови пишаються, що я захищаю батьківщину зі зброєю в руках. Михайло Заріцький (Зачепилівський сільський голова. — Авт.) постійно телефонує, повідомляє останні новини. Буває, що мені по старій пам’яті телефонують із відділу освіти чи культури, прохають телефонограму прийняти. Я сміюсь, кажу: із задоволеням.
Чи можемо ми зараз звільнити Донбас? Можемо, але тепер це буде набагато важче зробити, ніж у 2014‑му. Тоді армію зупинили Мінські домовленості. Відтоді сепаратистам привезли десятки гумконвоїв із зброєю та боєприпасами. Але у моєму розумінні нічого не змінилося: із нашої землі їх треба гнати, доки ми не відновимо наших кордонів.
