У день народження видатного українського поета в Нових Санжарах збирали на мітинг бюджетників та мовчки згадували Надію Савченко.
— Беріть плакати! Беріть! Щоб видно було! — це народний депутат Андрій Река пропонує учасникам мітингу розгорнути портрети ув’язненої в Росії Надії Савченко. Хтось слухняно бере, хтось — відмовляється.
— Хто це таку дурню придумав, що держслужбовцям не можна?! — обурюється нардеп, коли хтось із працівників держустанов відмовляється нести портрет.
На календарі 9 березня — 202 день народження Шевченка. І його потрібно конче вшанувати мітингом. У Нових Санжарах традиційно збирають людей біля управління праці та соціального захисту за десять-п’ятнадцять хвилин до початку урочистостей. Цього часу якраз вистачає, щоб дійти до пам’ятника Шевченку на Майдані Незалежності. І цього разу діють абсолютно по шаблону. Спочатку збирають працівників установ та організацій селища, шикують їх у колони, розбавляють учнями НВК, а потім щасливо крокують на мітинг. Мітинги, зазвичай, схожі, як дві краплі води: хтось щось говорить, ніхто нічого не слухає, потім кладуть квіти і розходяться. Так було у радянські часи, так є нині. Так буде завжди?
Але цього року мітинг вийшов незвичайним. По-перше — мегакоротким. Від вступного слова селищного голови Інни Коби до її ж слова заключного заледве минуло десять хвилин. За цей час Інна Олександрівна встигла відкрити мітинг, надати слово учениці Новосанжарського НВК Вікторії Пеляк (яка, до слова, досить виразно продекламувала вірш Шевченка. — Авт.), оголосити покладення квітів і… закрити мітинг. Усе. Заради цих десяти хвилин, власне, і збирали кілька сотень дітей та дорослих. По-друге — незрозумілим. Незрозумілі були портрети Савченко, бо ніхто і словом не згадав про полонену льотчицю. Чи то і плакати, як і мітинг, були, як кажуть, за відбудку?
Шановні, не подумайте, що автор зумисне чіпляється до організаторів саме цього мітингу саме у Нових Санжарах. Ні, це не так. Подібні мітинги, урочистості, заходи (чи ще як їх там звуть) регулярно відбуваються і в Кобеляках, і в Царичанці, і в Полтаві, і навіть у Києві. Поєднує їх між собою абсолютна штучність та нещирість. Не знаю, як правильно пояснити, щоб усі зрозуміли. Люди добрі, не треба нікого зганяти насильно, щоб вшанувати Тараса Шевченка. Згадають у цей день про його день народження двадцять чоловік — добре. Хай прийдуть, почитають біля пам’ятника його вірші. Але їм усім це буде цікаво і дійсно потрібно. А не згадають — виходить, так тому і бути. Виходить, не пам’ятають уже. Сумно, але реальність. Нехай прийдуть оті двадцять, нехай ніхто не прийде, але це буде щиро. А то виходить, що Шевченко має радіти десь там на небі від споглядання кількох сотень зігнаних насильно до його пам’ятника людей. Це що, як у його рядках: «Німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть»?
Так само неправильно зганяти бюджетників на річницю Революції Гідності чи у день пам’яті Небесної Сотні. Може, ці люди ніколи не симпатизували Майдану (і це їх право), а ви їх приженете на мітинг і вони стоятимуть там, зціпивши зуби і тамуючи роздратування. Для кого і для чого? Захочуть люди — вони прийдуть самі. У день радості — сміятися і радіти, у день жалоби — запалювати свічки і лити сльози. А радість і сум за командою у спільній колоні — це, звиняйте, самий що не є «совок».
