Історія взаємин України та більшовицької Росії як двох незалежних суб`єктів міжнародного права дуже коротка. Але шлях дипломатії цих двох країн залитий кров`ю на віки вперед.
Лютневий переворот в Росії і становлення Тимчасового уряду у Петрограді ледь не вперше з XVIII століття розкрили перед політичними колами українства можливість отримати омріяну поколіннями незалежність. Розвал системи імперії дозволив не тільки вийти з підпілля цілій низці партій та організацій, бажаючих нарешті порвати кайдани «В`язниці народів», але й сприяв утворенню рад, які переобирали владу на місцях. Слабкість централізму у цей час дозволила становитися такій структурі як Центральна Рада. Очолена провідними українськими партіями, та за сприяння Товариства Українських Поступовців, ЦР одразу стала на позиції автономізації України у складі нової Росії. У подальшому ця помилка коштуватиме Україні дуже дорого...
Абсурдність ситуації була очевидна. Народ, що віками прагнув незалежності, обирає шлях автономії у країні, яка віками цю незалежність відбирала. Тепер серед чинників такого вибору здебільшого виділяють страх нового українського керівництва щодо можливості прориву фронту військами центральних держав з одного боку, та лещатами російських військ з іншого, внаслідок чого українська державність не відбулася взагалі. Як би там не було, але Українська Центральна Рада у своїх двох універсалах визнала саме зверхність Росії над собою.
25 жовтня 1917 року більшовики оволоділи Петроградом і Тимчасовий уряд, з яким і збиралася пов`язувати своє майбутнє Україна, пішов у небуття. Здавалось, остання перепона на шляху незалежності впала. Проте Третій Універсал УЦР, проголосивши довгоочікувану Українську Народну Республіку, знову прив`язав молоду державу до мертвої імперії («Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи її єдність, ми твердо станемо на нашій землі...»). Одразу осудивши дії більшовиків за заколот, уряд УНР пішов на конфронтацію, так і не маючи вагомого силового аргументу (армія УНР знаходилася ще у стані формування шляхом українізації частин Київського воєнного округа). Корпус генерала Скоропадського (майбутнього гетьмана України), який складав вражаючу боєздатну силу, був фактично свідомо розпущений через страх ЦР втратити свою впливовість на фоні ініціативного генерала. Саме в цей час закладалися основи армії, яку під Крутами змогли представити лише слабко озброєні діти.
У листопаді більшовики під Могилевом сформували штаб, який займався підривною діяльністю щодо ЦР. Там відбувалося і формування майбутніх сил вторгнення. УНР, на жаль, відповіла на це тільки напівдобровільним роззброєнням свого бронедивізіону та передачею зброї до майбутніх інтервентів...
Абсолютно очікуваним кроком зі сторони більшовицької Росії став Ультиматум Раднаркому, надісланий у Київ у грудні 1917 року. Більшовики згодилися, що Україна має право на самовизначення і власний шлях розвитку, але відмітили також і те, що ЦР не є виразником інтересів народу і має бути заміщена. Також Україні давалося 48 годин на те, щоб зупинити відступ російських частин на Дон (які у подальшому мали взяти участь у наступі на більшовицький режим) та припинити роззброєння Червоної гвардії — пробільшовицьких елементів пролетаріату, які самовільно взяли до рук зброю, а з нею — і владу. У випадку невиконання умов Ультиматум погрожував УНР станом війни (до речі, це спростовує поширену в сучасності тезу про те, що більшовицька агресія розпочалася без оголошення війни).
25 грудня 1917 року більшовицькі частини, розбиті на три групи, наступаючи з Півночі і Північного Сходу, за активної підтримки Червоної гвардії, розпочали наступ на і без того понищені війною міста та селища УНР. Агонізуюча українська армія не тільки не змогла чинити серйозного опору, але й, подекуди, сама допомагала більшовикам у подальшому просуванні. У січні повстав завод Арсенал у Києві, відчуваючи близькість падіння ЦР. Кілька регулярних частин перейшли на бік повсталих, але були швидко придушені. Єдиною опорою, яку не могла підломити пробільшовицька агітація, стала студентська молодь. Саме тому у Києві починають мобілізувати студентів (а подекуди і учнів старших класів). Попри поширений міф, студенти вступали до бойових формувань абсолютно добровільно.
Більшовицькі інтервенти мали з`єднатися коло Бахмачу й усіма трьома групами спільно атакувати Київ. У цей час для оборони Бахмача керівництво УНР змогло виділити мізерні війська — чотири сотні із Київської юнкерської школи ім. Б. Хмельницького (які і складали гарнізон Бахмача) та підмогу у вигляді сотні новоствореного Студентського куреня (куди, попри усталену думку, входили не виключно напівозброєні студенти). Залогу Бахмача мала підтримати гармата на рельсовій платформі та 80 добровольців козацтва.
Розуміючи марність стримування наступу у Бахмачі (тут більшовиків неодмінно підтримала б численна п`ята колона), війська відступили до станції Крути, де зайняли оборону. Ранком 29 січня 1918 року розпочався бій. На позиції наступали матроські загони Ремньова, підтримані панцирним потягом (ось коли б знадобилися втрачені у листопаді бронедивізіони) та гарматною батареєю. За п`ять годин бою студенти та юнкери зуміли відбити кілька атак, але не змогли протистояти панцирнику більшовиків, який вів вогонь з тилу. До поля бою підтягнулися війська Муравйова — автора наказу № 9 від 22 січня, за яким у Києві було легалізовано воєнні злочини. Не витримуючи наступу, частини УНР відійшли від Крут без великих втрат. Коло станції Бобрик знову розвернуті в оборону студенти та юнкери спробували провести контратаку, але понесли великі втрати (давалася взнаки відсутність бойової підготовки).
У паніці відступу виявилося, що один з підрозділів (близько 30 чоловік, які пішли в розвідку) був забутий. Шлях відступу студентів і юнкерів розвідці не повідомили і та (чи то загубившись, чи то вирішивши, що Крути відбито у більшовиків) вийшла на станцію Крути, де була полонена.
Розпалені втратами (які склали від 300 до 500 чоловік за різними джерелами), червоні офіцери віддали наказ розстріляти полонених. За свідченнями генерала О. Удовиченка, який був присутнім під час бою коло Крут, більшовики жорстоко вбивали поранених студентів. У полон за час наступу на Крути не було взято жодної людини.
Проте подвиг виявився марним. 7-8 лютого 1918 року Муравйов вступив у Київ після шаленого обстрілу, який вівся не по військових цілях, а по центральних вулицях з метою повної деморалізації. С. Ефремов так напише про ці події: " Люди, що видержали всю кампанію 1914-1917 років, з жахом оповідають, що такого страху їм не доводилось ні чути, ні бачити, бо не було ще прикладу, щоб мільйонне місто з мирною людністю, з жінками і дітьми, з хворими і старими підпадало під таке пекельне бомбардування...".
За час, який минув з тих пір, історія нанесла на героїзм солдат, що боронили Крути, значний шар іржі міфів та пліток. Найпоширеніші: 1) студенти були свідомо кинуті напризволяще Петлюрою, що маневрував своїми військами у цьому районі; 2) Крути боронили діти, що вперше бачили зброю; 3) під Крутами загинуло 300 студентів та юнкерів. Ці міфи виникли в Незалежній. Додаймо до них ще міфи радянські — що чисельність студентів була не 300 чоловік, а не менше 500 багнетів, що Муравйову у січні 1917 протистояли не студенти, а елітні частини армії УНР.
На жаль, на багато міфів про Крути історики так і не знайшли чіткої відповіді, але на основі досліджень (зокрема Н. Мизака) можна зробити висновки, що чисельність втрат українців склала від 150 до 250 чоловік вбитими (поранених та полонених червоні добивали на полі бою). Переважна більшість українців, полеглих під Крутами та Бобриком, були відносно навчені військовій справі (майже всі пройшли як мінімум тижневі курси, згодьтеся, — у РСЧА у 1941 році подібний вишкіл мав кожен третій, що було для того часу характерним). Далеко не всі були дітьми (на противагу нашій занаціоналізованій пресі, яка любить видавлювати сльозу, балансуючи на почуттях до Батьківщини). Про елітні частини армії УНР і говорити годі — їх фактично ніколи і не було.
Крутська трагедія стала кривавою сторінкою нашої історії і, на жаль, ледь не головним символом Національної Революції 1917-1920 років. Можна довго полемізувати, чи варто настільки багато уваги приділяти вшануванням річниць, в той час, як інші мирно святкують свята й перемоги. На думку автора, Крути мають слугувати прикладом героїзму людей, а не річницею поразки держави (до чого в Україні надто багато зводиться). Наша держава завжди будувалася (а подекуди будується і зараз) на подвигові окремих людей. Тож радіючи новому дневі незалежності, не забуваймо тих, хто своїми життями наближав її час.
P. S. Чи могло б таке бути сьогодні? Тоді, холодного січневого ранку, наспіх навчені студенти і школярі зуміли зупинити, нехай не на довго, сталевий кулак більшовизму, віддаючи своє життя за інтереси Батьківщини. І уявімо собі сучасність. Нам вже не треба виборювати незалежність, ми не перенесли на своїх плечах світову війну та руїну. А чи захищало б сучасне студентство теперішню Україну такою ціною?
