Сиджу на засіданні комісії у районній раді. І доки розповідають про кількість наданих адміністративних послуг, вирішую почистити номери у телефонній книзі. Мобільний цей у мене давно. І за останні три-чотири роки у ньому назбиралося чимало номерів телефонів тих людей, із якими я давно втратив зв’язок. Не лише мобільний, але і взагалі по життю. Більшість таких номерів витираю без жалю, лише деякі залишаю, як старі речі в будинку: раптом колись іще знадобляться.
Хоча розумію, що, скоріш за все, я цим людям уже не зателефоную. Просто тому що у нас немає спільних тем для розмови чи спільних справ для роботи. Гортаю телефонну книгу далі і натикаюсь на кілька інших номерів. Особливих. Тих номерів, на які я також уже ніколи не зателефоную. Але з іншої причини: абонент уже ніколи не зможе взяти слухавку.
Тут телефон Володі, мого друга дитинства, який помер минулого літа в один із останніх липневих днів. І в пам’яті — СМС, останнє повідомлення від нього з номером нашого спільного друга, бійця-атошника. У дитинстві та юності ми були нерозлучні, а за останні два роки я бачив його кілька разів, та й то мигцем, випадково. А тепер уже нікому подзвонити і спитати: «А пам’ятаєш?»
Іще два номери: Антона і Дмитра. Один пішов 2014‑го — під Іловайськом, другий — на початку 2015‑го, під Широкиним. Із Антоном так би хотілося поговорити про історію, послухати його розповіді про благородних лицарів, завойовницькі походи, утворення та розпад імперій. Із Дмитром — реалізувати хоч якийсь із його численних божевільних, але таких правильних проектів. І з’їздити разом до Холодного Яру, куди він так мріяв поїхати, але не встиг… Так хотілося б подзвонити їм обом, стільки всього розповісти, порадитись. Але цих розмов не буде. Лишаться тільки сум, спогади та номери у телефонній книзі.
Іще є номер Галини Василівни. Людини із великим серцем, неймовірно гострим розумом та безмежною душею. Із нею ніколи не можна було наговоритися досхочу — вона постійно поспішала. А в останні місяці життя дуже хворіла. І довгі зустрічі втомлювали її. Хоча під час нашої останньої розмови вона була переповнена планами та ідеями, розповідала про нові прочитані книги. І здавалося, що таких розмов буде ще багато у майбутньому, що можна буде заїхати до неї за тиждень-два і послухати її натхненний голос за чашкою чаю. Але не встиг, а тепер уже не подзвониш, не заїдеш, не скажеш того, що міг би сказати ще кілька місяців тому…
Погортайте і ви номери у своїх телефонних книгах. Знайдіть тих, кого давно не бачили, кому вам є що сказати. Поки у вас є така можливість. Подзвоніть, поки на тій стороні є кому взяти слухавку. Просто подзвоніть.
