10 квітня нововасанжарські та кобеляцькі волонтери їздили у військове містечко Черкаське Дніпропетровської області, возили необхідну допомогу і були на святкуванні другої річниці з дня створення 20‑го окремого мотопіхотного батальйону 93 ОМБ.
Перша зустріч за два роки війни
На річницю 20‑го батальйону волонтерів запроcили несподівано. Зазвичай, вони мають інтенсивний графік і на різні свята й урочистості їздять рідко або взагалі не їздять. Утім, тут інша ситуація. Адже запросили волонтерів на свято саме бійці, яким вони мало не щотижня возять допомогу. Отримала таке запрошення кобеляцький волонтер Світлана Сергійко, яка привозила воїнам, окрім харчів, рації, перетворювачі, спальні мішки. А також новосанжарський волонтер Юлія Солодка, яка допомагала продуктами та водою воїнам у той період, коли ті розташовувалися на передовій, у зоні інтенсивного обстрілу, куди інші волонтери не завжди наважувалися заїжджати.
Їхати треба було у військове містечко Черкаське, що на Дніпропетровщині. Туди нещодавно з передової й перебазувався батальйон. Спочатку волонтер Юлія Солодка долає відстань від Нових Санжар до Кобеляк на «Газельці» або «Ластівці», як її ще називають самі волонтери. У Кобеляах вона пересідає в легкову машину, яку надав голова районної ради Володимир Кішінський, а пальне надав благодійний фонд «Захисти Вітчизну». Уже в Кобеляках волонтери Світлана та Юлія вперше зустрічаються одна з одною вживу. До того два роки вони спілкувалися виключно по телефону або у соціальних мережах. Обидві раді зустрічі. Жінки у вишиванках, як і годиться на свято. Хоча солдати, яким допомагають Світлана та Юлія, звикли їх бачити в іншому одязі, зручному в робочих поїздках.
Волонтер — це спосіб життя і мислення. Саме таке враження складається, коли їдеш з цими людьми поряд. Адже вони не говорять про особисте життя, бо його практично немає. Зараз усе їхнє життя — це солдати, про яких вони дбають. І розмови їх — про бійців, про війну, про поїздки на Схід. У кожної — списки солдатів та перелік необхідних потреб.
Світлана Сергійко зауважує під час розмови:
— Коли я знову вирушаю на Схід, то люди дивуються, як я туди не боюся їздити під обстрілами. А воно вже звично.
— Та не так страшно під обстрілами, — зауважує Юля Солодка, — як тоді, коли не чуєш пострілів, коли блукаєш по місцевості, боячись натрапити на «сєпарів» або на «розтяжку», яку поставили свої чи чужі.
Старі друзі та «нові» танки
По дорозі до Черкаського не можуть волонтери не відвідати знайомих солдатів. Світлана Сергійко купляє кави, чаю та печива на прохання воїна Руслана Пономарьова, частина якого була перекинута з передової. Цікаво, що сам хлопець родом із Авдіївки Донецької області, воював на українській стороні спочатку добровольцем, а тепер уже на контрактній основі.
Солдат не так радий гостинцям, як самим волонтерам та живому спілкуванню. Він дякує кобеляцькій волонтерці за бензопилку, яка дуже знадобилася. Зізнається, що в тилу дуже нудно, хоч роботи і вистачає. Поспіхом прощається з волонтерами, бо має заступати на чергування.
Ми ж від’їжджаємо до Михайла Бікетченка. Він — старший військовий механік 7-ої роти 3-го батальйону. У його розпорядженні є 10 одиниць техніки, за які він несе повну відповідальність.
Руки не подає, перепрошує, бо в мазуті. Потім, коли підвозить волонтерів до військового складу з технікою, прохає не фотографувати. Показує розбиті танки та розповідає їхню історію:
— Он хлопці фарбують танк. Маскуємось!
Танк наполовину пофарбований. Поряд стоїть інший, уже повністю в новій фарбі.
Показує і своїх красенів із блакитно-жовтими прапорами: два танки, які полагодив власними руками. Розповідає, що іноді до трьох годин ночі отак лагодить. Зараз підбирає серйозних хлопців-водіїв для цих потужних машин. Говорить про свою роботу захоплено. Є про що ще поговорити і солдатові, і волонтерам, але останнім час їхати на святкування.
Після короткого переїзду опиняємося у невеликому наметовому містечку. Біля сцени зібралися солдати, рідні та близькі бійців, волонтери. Усі з задоволенням слухали енергійний фольк-гурт «Тарута», душевні пісні під гітару Христини Панасюк, зокрема «Дай, Боже, нашим солдатам», «Я дочекаюся», присвячені бійцям. Саме їх дівчина не раз співала захисникам України на передовій. Далі продовжував концертну програму Дніпропетровський поп-рок гурт «Натоліч», особливо тепло сприйняла публіка пісню «Прометей». Наприкінці концерту виступав легендарний гурт «Тінь Сонця». Глядачі, добре розігріті попередніми виступами, підтанцьовували та підспівували виконавцям. Особливо прихильно зустрічала публіка пісні «Їхали козаки», «По вранішній росі», «Меч Арея».
Додому волонтери поверталися з піднесеним настроєм. І навіть не тому, що змогли поїхати не в чергову виснажливу волонтерську поїздку, а на відпочинок, що для них було незвично. І навіть не тому, що побували на такому чудовому концерті. Хоч і це надзвичайно приємно. А головне, що зустрілися та поспілкувалися з воїнами, яких давно не бачили. Такі вже вони, ці жінки: без волонтерства своє життя просто не уявляють. І доки не закінчилась війна, у них немає днів для відпочинку.
