Минулого тижня журналіст «ЕХО» разом із екскурсійною групою побував у Опішні, де узнав різницю між блакитною та сірою глиною, вивчив назви старовинного посуду та навіть спробував виліпити власноруч глиняний глечик.
Блакитна — у Опішні, сіра — у Слов’янську
Від Полтави до Опішні — близько сорока кілометрів. Здавалося, кожен полтавець має побувати у цьому відомому на всю країну центрі гончарства. Проте за побутом та щоденними клопотами у людей часто не вистачає часу на культуру. Виявляється, що з шістнадцяти учасників екскурсії лише двоє раніше вже бували в Опішні. Для решти ця мандрівка стає справжнім відкриттям. Для автора цих рядків — також.
Квиток на дорослого для відвідин музею гончарства коштує 40 гривень, для дитини — 20. Ще у 130 гривень обійдеться «оренда» професійного екскурсовода, який, водячи групу від одного експоната до іншого, розповідатиме про різницю між опішнянською та слов’янською глиною.
— У Опішні глина має більше блакитного, а поклади у Слов’янську — переважно сірого кольору. Говорять, що наша, опішнянська, глина чудово очищає воду. Варто лише залишити у глечику з цієї глини воду на ніч, і на ранок на стінках осяде весь осад.
На подвір’ї музею — десятки, та що там десятки, — сотні різних експонатів. Одні — кумедні, веселі, при погляді на них мимоволі з’являється усмішка; інші — навпаки — загадкові, часом незрозумілі, навівають філософські думки та не до кінця зрозумілі образи.
Екскурсовод із гордістю демонструє гостям двоголового лева, візитну картку музею. Він різниться від інших експонатів хоча б тим, що виготовлений із суцільного шматка глини.
— Коли автор його виготовив, ми просто за голови хапалися: «А як же його транспортувати у піч? Як його випалювати?!» Вихід знайшли простий: збудували горно прямо на подвір’ї, навколо фігури лева. Випалили його просто тут, відтоді він стоїть на цьому місці.
Різних фігур на подвір’ї музею сотні, а екскурсовод підводить групу до своїх улюблених. Розповідає про роботи авторів із різних куточків України: Ялти і Харкова, Луганська та Києва. І, звісно ж, про роботи місцевих, опішнянських майстрів.
ДНК — на глиняних мисках
У складі екскурсійної групи — переважно жінки, які з зачудуванням прислухаються до маловідомих або зовсім невідомих їм назв старовинного посуду, демонстрованого екскурсоводом: мисник, боклага, барило, плесканець, куманець, пасківник, тиква.
— До речі, «тиква» — не від російської назви нашого гарбуза, а від дієслова «тикати». Ось бачите, яке тут вузьке горлечко? Його легко було заткнути, приміром, качаном кукурудзи.
І просто неможливо не зупинитися біля експозиції, яка складається з кількох десятків маленьких глиняних мисочок. Екскурсовод пояснює, що автор назвав роботу «ДНК нашого роду». Адже малюнок на кожній тарілочці — унікальний та неповторний, як і клітина ДНК кожної людини.
Тих, хто приїхав до Опішні уперше, дивує абсолютно все. І те, що гончарство розвивалося у цих місцях упродовж кількох останніх тисячоліть. І те, що обпалюють горщики та інші глиняні вироби при температурі у 800–900 градусів. А також те, що зовсім малесенькі горщики (розміром із сірникову коробку) у старовину називалися «монетками». І так і використовувалися, як дріб’язок при розрахунку десь на ярмарках.
На завершення екскурсії кожен її учасник зміг спробувати себе у ролі справжнього гончара і власноруч виготовити таку ось глиняну «монетку» — малесенький горщик або мисочку. Звісно ж, не без допомоги майстра. Спробував потриматися за гончарський круг і автор цих рядків. Мисочку зробив і навіть цілою довіз до Нових Санжар. Щоправда, борщу із неї не поїси: надто вже маленька.
До речі, забрати виготовлений власноруч виріб із собою можна лише за символічну плату у 6 гривень. Такі сувенірні глечики та мисочки, звісно ж, ніхто не випалює. Їх уже вдома можна висушити, розфарбувати та поставити десь на місці для пам’ятних речей. Щоб, поглянувши на нього, відчути непереборне бажання побувати в Опішні знову. Надто вже багато у цьому містечку дійсно вартісних для споглядання речей. Поїдьте — не пожалкуєте.
