30 квітня у Кобеляках на районному стадіоні «Колос» стався досить неприємний інцидент. У той день в райцентрі відбулося так зване дербі. Словом «дербі» називають футбольні та інші матчі, у яких між собою грають команди з одного населеного пункту. Як правило, такі ігри проходять у принциповій боротьбі, адже гравцям обох команд хочеться довести землякам-уболівальникам, що саме вони є кращими.
Щось подібне відбувалось і в Кобеляках. Між собою грали добре знайомий кобелячанам «Колос» і створений завдяки ініціативі міського голови Олександра Копельця футбольний клуб «Кобеляки». Подивитись на гру прийшли кілька сотень кобелячан. Дехто навіть брав відгули і йшов із роботи, аби насолодитись небувалим видовищем.
Крім того, на стадіоні була зафіксована присутність великої кількості «віпів». Так називають людей, які займають керівні посади у владі. Звичайно ж, Олександр Копелець уболівав за «свою» команду. Підтримати «Колос» прийшло керівництво райдержадміністрації на чолі з Тамілою Шевченко. Раніше ці посадовці не були помічені в рядах затятих уболівальників.
Узагалі, історія непростих стосунків нового міського голови та керівництва РДА заслуговує на окрему статтю. Адже доходить вже до смішного. Одні не відпускають своїх працівників на побілку дерев у парках, інші демонстративно не кладуть нову тротуарну плитку перед входом у РДА і райраду. Не обійшлося без інтриг і в футболі. Ще за кілька днів до матчу міські підприємці розповідали, що до них зверталися з проханням надати кошти, аби додатково заплатити футболістам і простимулювати їх саме на цей поєдинок. У результаті банальна гра в футбол у Кобеляках перетворюється в такий собі ярмарок марнославства: коли посадові особи за бюджетні та спонсорські кошти прагнуть «втерти носа» один одному і довести, що саме «їх» команда є кращою. Було б смішно, аби не було так сумно. Та мова у цій статті ще не про це.
Матч закінчився з рахунком 0:0. Тобто, ніхто нікому «носа не втер». Та в принципі, усі його головні дійові особи, включаючи футболістів та вболівальників із мандатами, мали б бути задоволені. Прекрасний день, чудова погода, велика кількість глядачів, інтрига у дербі, яка збереглася і до наступного поєдинку цих команд. Нібито все добре. Це — якщо «думати про людей», як люблять говорити (точніше, брехати) українські можновладці різних рівнів. Але ж власні хворобливі амбіції таки ж не задоволені, ніс супернику не втертий, тим більше — не розбитий.
…Гравці обох команд уже зайшли в роздягальню після фінального свистка судді. У цей час поряд із будівлею пристрасті ще киплять. Настрій у «тренерів» різний. Таміла Шевченко не приховує своєї радості, Олександр Копелець не виглядає задоволеним. У один із моментів Таміла В’ячеславівна пропонує міському голові потиснути руки, адже гра закінчилась «мировою». Той щось шепче їй на вухо. Усе, що відбувається довкола, знімає на відео оператор Роман Байбара. Копелець помічає, що їх знімають, і голосно говорить:
— Ідіот знімає ідіотку.
Швидше за все, маючи на увазі оператора та голову РДА.
Роман реагує миттєво і питає у міського голови, чому той назвав його ідіотом. Копелець зникає у роздягальні. Відповісти «за базар» міський голова так і не зміг.
Наступні кілька днів Байбара очікував, що Олександр Копелець зателефонує і вибачиться за свою хамську поведінку. Та вибачень не було. Не діждалась вибачень чи пояснень Таміла Шевченко.
У принципі, хамська поведінка представників української влади не є якимось унікальним явищем. Хамлять, грубіянять, принижують людей посадовці різних рівнів і статків. І ті, хто їздять на зелених «Фольксвагенах» і мають мільйонні борги, і ті, хто катаються на червоних «Мазератті» і виглядають цілком успішними людьми. І навіть ті, хто не мають нічого, крім велосипедика і маленького мандатика сільського голови чи депутата.
Чому так відбувається? Та тому, що «із грязі та в князі». А точніше — і князем ніхто не став, і бруд із тіла та душі так і не змив. Таких називають бидлом. Або — бидлом із мандатом. Отримана влада, як лакмусовий папірець, лише швидше виявляє бидлячу сутність її носія. Воно, бидло із мандатом, не маючи або загубивши достатню кількість клепок у голові, остаточно втрачає інстинкт самозбереження, вважає себе вищим за інших, а всіх інакомислячих автоматично зараховує до числа ворогів.
Бидлом, звичайно ж, не народжуються. Ним стають. Чому цей процес відбувається, напевне, краще знають психоаналітики та соціальні психологи. Можливо, це відбувається в наслідок родової травми, можливо, в наслідок сексуального насилля, пережитого у юному віці, яке потім переростає у невиліковний комплекс неповноцінності. Можливо, майбутнє бидло потрапляє у кримінальне чи інше середовище, яке на нього негативно впливає і призводить до деградації особистості. Із віком бидло не втрачає своєї сутності. Воно стає гіршим. А відчуття того, що від клімаксу, який стрімко наближається, не рятує навіть «Віагра», лише додає агресії і знижує рівень самоконтролю. Висновків із власних помилок бидло не робить ніколи. Інакше, воно б ним не було.
Що робити, коли поряд із вами бидло та ще й із мандатом? Варіантів не надто багато, але вони є.
По-християнськи потрібно пробачити і помолитись за нещасне створіння. Воно само не відає, що творить.
Якщо терпіння не вистачає, то можна торохнути бидло обухом по голові. У переносному сенсі звичайно. Але бити потрібно добре, щоб іскри з очей посипались. Силу бидло розуміє. Але зло затаїть і спробує помститися при найменшій нагоді.
А можна просто спостерігати, як воно врешті-решт обламає роги і розіб’є дурного лоба об стіну. А потім його, у кращому разі, заженуть у стійло. І ніякий мандат не врятує.
