У Нових Санжарах заговорили про імовірне закриття пологового відділення у лікарні. При цьому аргументи наводять логічні та зрозумілі: у відділенні з кожним роком народжується все менше і менше немовлят. По-перше, мешканки району (як і країни загалом) не поспішають народжувати багато дітей; по-друге, частина новосанжарок, які таки наважуються завести дитину, їдуть давати життя хлопчикам і дівчаткам до Полтави. А витрати на утримання пологового відділення у Нових Санжарах від цього не меншають. От і виходить, що скоротити відділення змушує не погана влада, не жорстока адміністрація закладу, а проста констатація: немає пологів — немає пологового відділення.
Також в Україні загалом і на Новосанжарщині зокрема кілька останніх місяців говорять про перспективу створення опорних шкіл. І економічні розрахунки, і наявна кількість учнів жорстоко і безжально вказують на те, що у маленьких шкіл фактично немає майбутнього. Знову ж таки, констатація: немає учнів — немає школи.
Потроху вимирають села. Старі люди, які до останнього тримаються за свої потріпані негодою і часом хатки, потихеньку відходять на той світ. А молоді виїжджають (і це природно) туди, де є робота, блага цивілізації, можливість розвитку. І нібито і шкода села, але ж нічого не поробиш, правда ж? Лишається, так-так, вона, констатація: немає людей — немає села.
І нібито все ми правильно порахували. Нібито все розклали по поличках. Але, згодьтеся, щось усередині трохи муляє.
Ну як же без пологового будинку? А куди ж ту породіллю з Маячки чи Нехворощі повезуть? За 80 кілометрів, у Полтаву? А чи довезуть? Чи «ловитимуть» немовлятко вже у дорозі?
Як же без маленької школи? Вона ж хоч і маленька, а всі у ній — рідні, всі свої. Для кожного і слово тепле є, а коли й суворе — це вже як доведеться. Зберуть цих учнів, повезуть у велику, усім оснащену, забезпечену школу з сотнями чи тисячами інших школярів. І все там буде, от тільки отого, що є у маленькій школі, на автобусі не перевезеш.
А села нестане? Розорють старі дворища, засіють соєю і ріпаком. І сліду не лишиться. А куди ж ми приїдемо потім зі своїх міст із великими зарплатами, перспективами і благами? Куди?
«Констатація» — звичайне ніби слово. Але якесь воно неприємне. Ніби змушує тебе змиритися, опустити голову і прийняти все таким, як є. Констатація — це як плавання за течією. Але ж можна все змінити у цьому житті! Хіба ні? Розвернутися проти течії й поміняти існуючий стан справ. Інакше завтра нас очікуватиме чергова констатація: немає людей — немає країни (до речі, нас уже лише 42 мільйони).
