Він пройшов через пекло Іловайського котла. Вона хотіла поїхати в АТО добровольцем, а стала волонтером. Вони познайомились через Інтернет. Він не любить згадувати про ту війну. А як трофей привіз звідти кошеня Марусю.
4 червня в Кобеляцькому РАЦСі «розписували» чергову молоду пару. У принципі, весілля, як весілля. Ну, хіба що обоє молодят були одягнуті в українські вишиванки. Та це зараз є типовим явищем. І цим уже нікого не здивуєш. Між тим, історія знайомства Миколи Колодяжного і Маринки Рубан є досить цікавою. Тут є війна, соцмережі, волонтерство і ревниве кошеня.
Микола народився і виріс у маленькому селі Колодяжне, що поряд із Бережнівкою. Прізвище в нього Колодяжний. Тобто, у цій місцині жили і його діди, і прадіди. Коли почалися бойові дії на Донбасі, Микола Колодяжний потрапив у третю хвилю мобілізації. Це відбулось у серпні 2014‑го. Пройшовши навчальну підготовку, Колодяжний поїхав у бойовий підрозділ. Служити мав водієм-санітаром. Так сталося, що буквально через кілька днів після того, як приїхав «на передок», їх підрозділ потрапив у сумнозвісний Іловайський котел. Про те, що там побачив, Коля згадувати не хоче. Каже, що взагалі не любить говорити про війну, а надто — про ту «м’ясорубку». Сам вийшов живим і неушкодженим і за те спасибі Богу. А ось його мама говорить, що в ті дні їй снились страшні сни: кров, відірвані руки, ноги.
Водієм-санітаром Коля і дослужив до дембеля. Додому повертався із особливим нетерпінням. Не лише того, що хотів побачити рідний дім і маму. Нетерпілось зустрітися з дівчиною на ім’я Марина, із якою познайомився в соцмережі.
Маринка Рубан родом із Ліщинівки. У 2014‑му закінчила Кременчуцький медичний коледж. На роботу пішла в Кобеляцьку лікарню. Одразу ж почала проситися, аби її направили в зону АТО. Ходила і до керівництва медзакладу, і у військкомат. Не взяли. Сказали, що дуже молода, тендітна і недосвідчена для роботи в зоні бойових дій. Тоді Маринка познайомилась із кобеляцькими волонтерами: Тетяною Вільховою, Наталією Гук та іншими. І під час своєї першої тарифної відпустки почала їздити на Донбас. Була і під Дебальцевим, і біля Маріуполя.
Життя на фронті складається на лише із боїв, копання окопів та обстрілів. Є там місце і для відпочинку, розваг і веселощів. Звичайно ж, не обходиться із без соціальних мереж. У вільну хвилину чимало солдатів «зависають» у Фейсбуці, Вконтакті або інших віртуальних спільнотах. Одного дня Микола Колодяжний переглядав сторінки когось із кобеляцьких волонтерів. І на одному з фото побачив гарну молоду дівчину. Вона йому дуже сподобалась. Одразу написав їй. Дівчину звали Марина. Вона була родом із Ліщинівки. Виявилося, що Коля і Маринка мають чимало спільних знайомих. Почали віртуально дружити і переписуватись. А ось номер свого телефону дівчина принципово відмовилась давати. І навіть, коли Микола повернувся із армії, не зробила цього. Тоді хлопець вирішив схитрувати. Сказав Марині, що її номер потрібен йому для того, щоб зв’язатися із волонтерами і віддати їм бронежилет, котрий може знадобитися комусь із бійців.
Тільки-но здобувши заповітний номер, Коля зателефонував Марині і запропонував зустрітися. Реальні стосунки зав’язалися одразу. І на День закоханих, 14 лютого 2016 року, хлопець запропонував Марині одружитися.
Весілля не було бучним. На нього прийшли лише близькі люди. У тому числі і волонтери, завдяки яким молоді й познайомились. Розписавшись, молодята разом із родичами і друзями посиділи на березі Ворскли. Сюрпризом стала прогулянка по річці на моторному човні, котру замовив молодий.
Зараз Микола і Марина Колодяжні живуть у спільному домі, що у Колодяжному. Вона працює у приймальному відділенні районної лікарні, він — у Бутенках на комбінаті хлібопродуктів. Із спільного господарства, крім будинку, мають кішку Марусю, яку Коля привіз із зони бойових дій. Маринка, сміючись, розповідає:
— Гарна кішечка, розумна і лагідна, але страшенно ревнує мене до Колі.
У планах молодих людей — довести «до розуму» будинок. Адже, швидше за все, там невдовзі житимуть не лише вони і Маруся. А й красиві та добрі дітки. Такі, як їх батьки.
