Чергова поїздка на схід стала спільною для волонтерів із Кобеляк та Нових Санжар. А разом зі Світланою Сергійко та Юлією Солодкою у дводенну мандрівку Луганщиною та Донеччиною вирушив і кореспондент «ЕХО». Про затриманих російських ГРУшників, будні українських розвідників та своєрідний гумор на передовій — у нашому репортажі.
Кобеляки та Нові Санжари об’єдналися у волонтерстві
У дводенну поїздку, яка триває 17–18 червня, волонтер із Кобеляк Світлана Сергійко та її колега із Нових Санжар Юлія Солодка вирушають разом. У новосанжарських волонтерів тимчасово вийшов із ладу транспорт, тому вони охоче скористалися пропозицією сусідів щодо співпраці. І мікроавтобус, який вночі 17‑го червня вирушив у напрямку Щастя, що на Луганщині, наполовину завантажили у Кобеляках, наполовину — у Нових Санжар. Вантаж — звичайний як для чергової волонтерської мандрівки: консервація, овочі-фрукти, солодощі, питна вода, ліки, цигарки. А ще — м’які іграшки та дитячий одяг, зібрані у Кобеляцькому районі для дітей, які живуть у зоні воєнних дій.
Завдяки майстерності та невтомності водія Микола Міщенка, мандрівка протяжністю у понад 1000 кілометрів проходить без пригод. За цей час волонтери відвідують два десятки населених пунктів, де знаходять «своїх» бійців із Кобеляцького та Новосанжарського районів. Це як великі населені пункти, такі як Щастя, Станиця Луганська чи Попасна, так і зовсім маленькі села, які важко відшукати на карті і ще важче — у реальному житті. Волонтери Світлана та Юлія сумно жартують: що-що, а географію Донбасу за два роки війни вони вивчили назубок. Тому орієнтуються у всіх цих Зайцевих, Миколаївках, Шевченкових майже із заплющеними очима. До прикладу, одних лише Зайцевих на Донбасі — три населених пункти. При цьому два з них знаходяться на українській території, і ще один контролюється проросійськими сепаратистами. Щоб випадково не проминути потрібний поворот і не виїхати на «чужий» блокпост, потрібно мати не лише точну карту, знання географії, але й велике везіння. Тому що випадки такі трапляються не лише з волонтерами, а й з бійцями.
— Один раз хлопці пропустили поворот і виїхали просто на сєпарський блокпост. А ті чи то розгубилися, чи то не додивилися — пропустили наших. Хлопці глянули, що заїхали не туди, розвернулися і ходу назад. Правда, верталися вже іншою дорогою, раптом сєпари оговтаються. Так і проскочили туди й назад неушкоджені, — розповідає один із українських бійців прифронтову бувальщину.
Перша частина мандрівки волонтерів, яка розпочинається опівночі у Кобеляках, завершується близько першої ночі у Щасті. Тут Світлану Сергійко та її новосанжарську колегу гостинно зустрічають розвідники 92‑ї бригади.
«Ми самі вчимося воювати, сєпарів — навчають кадрові росіяни»
Один із розвідників, харків’янин на псевдо Кіт, вранці наступного дня розповідає історії з життя розвідки. Не ті фантастичні історії, де «я пішов із одним ножем і повернувся із п’ятьма автоматами», а реальні, без вигадок та прикрашень. Розповідає, як заходять з «тієї» сторони ДРГ (диверсійно-розвідувальні групи. — Авт.), як наші їх «ведуть», як їм протидіють, як самі заходять на ворожу територію. Український розвідник констатує, що за два роки війни армія навчилася воювати. Проте і суперник навчився також, завдяки інструктажу кадрових російських військових.
— От заходить до нас ДРГ, велика, чоловік двадцять. Який сенс їй заходити? Розвідка? Так за цей час усі позиції, і наші, і їхні — вивчені, як свої п’ять пальців. Тоді навіщо заводити групу? Щоб, так би мовити, обкатати їх у бойових умовах. Показати, як заходити, як відходити, як нав’язувати бій та виходити із нього. Коли відбувається вогневий контакт, то по руху групи, по взаємодії чітко видно: це місцеві шахтарі чи підготовлені російські військові.
За два роки війни Кіт навчився сам ходити у ворожий тил, знімати та ставляти розтяжки, надавати медичну допомогу собі та побратимам, стріляти з різної зброї. Одним словом, став справжнім воїном. А ще два роки тому він і близько не був дотичним до військової справи, а на життя заробляв… торгівлею на ринку Барабашова! Тепер про повернення до підприємництва розвідник не замислюється. Зізнається, що підписав контракт, аби не залишати бойових побратимів без підтримки.
Тихий «Фасад» та гостинний Вітер
На ранок наступного дня волонтери вирушають на передову позицію українських військових у Щасті — на «Фасад». Тут також служать бійці з Кобеляцького району. Один із них, Григорій Слісь із Комарівки, проводить волонтерську делегацію на ті самі позиції, де було взято у полон офіцерів ГРУ Росії. У червні ж 2016‑го на бойових позиціях тихо. Це свідчення того, що мінські домовленості працюють. Принаймні, на цій ділянці фронту.
Цього дня волонтери об’їжджають ще кільканадцять точок на мапі Донбасу. Шукають і знаходять «своїх» бійців, передають індивідуальні посилки, продукти та малюнки від дітей. Бійці радіють волонтерам, як рідним.
— Та мені нічого не треба, у мене все є. Я радий, що ви у гості приїхали, — щиро усміхається водій «таблетки» Олександр Лях з Біликів. А потім серйознішає і повідомляє, що поблизу так званої «сірої зони», нібито нічийної, потрібно бути надзвичайно обережними: туди періодично заходять сепаратисти, звідти ведуть вогонь ворожі снайпери.
У роз’їздах минає більша частина наступного дня. І лише під вечір волонтери на славнозвісному «Кемпінгу» зустрічаються із легендарним комбригом 92‑ї, який носить псевдо Вітер. Він мало не силою пригощає волонтерів вечерею (слід зауважити, що майже на усіх позиціях бійці будь що прагнули нагодувати гостей із рідного краю. — Авт.). Про війну командир бригади принципово нічого не розповідає, натомість багато говорить про важливість роботи волонтерів. І запевняє: у 92‑ій їм раді у будь-який час дня і ночі.
У зворотну дорогу кобеляцько-новосанжарський волонтерський десант вирушає увечері суботи. У спадаючих сутінках мікроавтобус минає відомий бігборд із написами двома мовами: українською — «Нехай щастить!» та російською — «Не*уй шастать!». Українці — завжди гостинні до тих, хто розуміє їх мову!
Організувати поїздку допомогли
Кобеляцька районна лікарня — закупили ліків на 1300 грн.
СФГ «Лугове» (голова — Людмила Стогній) — передали 1500 грн. на металошукач для бійця Анатолія Казиріда (вартість 1100 грн.) та інструменти для 92‑ї бригади (вартість 350 грн.).
Сергій Челідзе передав 11 упаковок медичних препаратів.
Приватний підприємець Вікторія Колісник надала зошити, розфарбовки, олівці та ігри для дітей із Луганщини.
Фермер Віталій Краснощік надав 1000 грн., за які купили овочі (капусту та огірки на 800 гривень) та тактичні перчатки (200 грн.).
Для бійця Дмитра Цвелиха придбали три ліхтарі та батарейки до них; для розвідників із 92‑ї бригади — ліки, тактичні окуляри, ліхтарі та рацію за кошти районного благодійного фонду.
Юрій Срібний передав воїнам 18 паків води.
Ольга Капацій та Ірина Журавель напекли сім медовиків, Тетяна Лях та Юлія Гавриленко — 200 пиріжків, також 200 пиріжків передало кафе «Українські страви» (Світлана Труховська); 200 булочок — хлібзавод (Ніна Тихоненко).
Олексій Малєка надав насіння смажене.
Віктор Грінь передав1000 грн. За них оплачено послуги нової пошти 260 гривень, гальмівну рідину — 150 гривень та берці для Олега Гришая — 600 грн.
Кошти СФГ «Династія» (Шенгури) у сумі 1350 гривень використали на придбання запчастин на ремонт авто для 93‑ї бригади.
Солярку для поїздки на схід надав благодійний фонд «Захисти вітчизну» (голова — Сергій Жук). Малюнки зібрали діти другої школи міста Кобеляки; дитячі речі передали учні білицької школи і небайдужі кобелячани. Діткам зі Станиці Луганської їх відвіз боєць Олексій Фролов із Василівки.
Для медроти 28-ої бригади передали набори для реанімування, які допоміг дістати киянин Сергій Карпович.
Новосанжарським бійцям допоміг коштами Максим Вернадський, а овочі передав фермер з Малого Кобелячка Леонід Нємченко, який передав по 60 кілограмів помідорів та огірків. Відвезли допомогу Сергієві Борту, який служить у батальйоні «Полтава».
