Одразу хочу попередити, що люди, в родині яких ніхто і ніколи не помирав від раку, можуть цю статтю не читати. Можуть не читати її й ті, хто впевнений, що на сто відсотків застрахований від онкозахворювань, а для газетних публікацій вистачає більш актуальних тем. У такому разі не марнуйте свого часу.
Чи є життя без болю? Для більшості з нас це питання є в кращому разі риторичним, часто — незрозумілим. А ось для Володимира Петряхіна і таких, як він, воно постає щодня, щогодини. Точніше — для Володимира питання виникало. Адже тиждень тому цей чоловік помер. Та перед цим, він погодився, щоб ця стаття вийшла у світ.
Спочатку взагалі була думка не описувати у газеті випадок, про який мова піде нижче. Можна було просто дати чоловікові, який страждає від тяжкої недуги, грошей на медикаменти, можна піти у лікарню і замовити за нього словечко. Та, порадившись із ним, отримавши його згоду, вирішили: публікуємо. Адже в подібну тяжку життєву ситуацію може потрапити кожен із нас. І потрапляють. Але одні вирішують проблему за допомогою впливових чи багатих родичів, інші — зціпивши зуби терплять страшний біль. Мова йде про онкохворих людей. Тих, кому вже не допомагають звичайні ліки і доводиться приймати сильнодіючі знеболюючі засоби (читай — наркотики). Раніше подібні медикаменти видавали безкоштовно. Зараз ситуація не зовсім зрозуміла. Одні хворі розповідають, що не платять за знеболювальні, інші говорять, що їм доводиться купляти наркотики. Навіть доводилося чути дикі історії про те, що родичі онкохворих купляють сильнодіючі знеболювальні у наркоманів. Мовляв, у тих проблему можна вирішити набагато швидше та дешевше. Непотрібні ні рецепти, ні довідки, не буває дефіциту. Давай готівку і отримуй все, що тобі потрібно. Але про ці історії не хочуть говорити вголос і на камеру. Тому ми не можемо перевірити, чи є вони правдивими. А ось чоловік, про якого мова піде нижче, говорити погодився.
Володимир Петряхін жив у Кобеляках. До виходу на пенсію він постійно працював в Укртелекомі. Володимир не був публічною, багатьом відомою людиною. Займався йогою, вів досить активний спосіб життя, багато їздив на велосипеді. А ще багато читав. Читав серйозну літературу з релігії та філософії. Усе прагнув почути відповіді на віковічні запитання: для чого ми приходимо в цей світ і як потрібно жити.
Близько року тому лікарі виявили у Петряхіна тяжку хворобу: рак прямої кишки у четвертій стадії. Він зважився на операцію. Як і у більшості людей, виникла проблема з грошима. Послуги лікарів у нас хоча б теоретично, але є безкоштовними, а ось медикаменти та супутні матеріали практично всі хворі змушені купляти за власні гроші. Родичів у Кобеляках Петряхін не мав. Тому досить довго не міг «нашкребти» необхідну суму. Зі збором коштів допоміг давній товариш Володимир Зацеркляний. Операцію провели. Але, як це часто буває, очікуваного покращення стану здоров’я не відбулося.
Хвороба поступово брала гору над ослабленим організмом. І настав той страшний період, коли Петряхін вже не міг обходитися без наркотиків. Спочатку він вживав трамадол, потім — морфій. У принципі, це страшна, але типова практика для онкохворих із четвертою стадією раку. Але випадок із Петряхіним мав одну особливість. Чоловік був самотнім. А доживати останні дні вирішив вдома. Ось тут і виникла проблема з доглядом та отриманням наркотиків.
Теоретично, за відсутності у Кобеляках і взагалі в Полтавській області хоспісів (спеціальних медичних закладів, де перебувають смертельно хворі люди) та лікарів паліативної медицини, такими хворими, як Володимир, мають опікуватися лікарі і медсестри сімейної медицини та працівники терцентру.
Але не все так просто, як здається на перший погляд. Надто — у випадку із самотніми онкохворими людьми, котрі вирішили доживати останні дні вдома. Так, згідно із Постановою Кабміну № 333 від 2013 року, хворі, котрі перебувають на так званому денному стаціонарі можуть самостійно отримувати наркотичні засоби. Або це можуть робити їх опікуни чи піклувальники.
Але у терцентрі нам пояснили, що їх працівники можуть здійснювати лише звичайний догляд за людьми, що потребують допомоги. А вводити знеболювальне співробітники терцентру не мають права. Крім того, в їх обов’язки не входить цілодобове перебування поряд із онкохворими. А відомо ж, що такі люди найбільше потерпають не лише від болю, а й від самотності. Ніхто із нас, здорових, не може уявити, як воно: лежати в порожньому будинку чи квартирі й очікувати смерті. Та ще й боятися, що тобі вчасно не вколють знеболювальне.
Лікарі та медсестри сімейної медицини теж не зобов’язані постійно перебувати біля хворого. І ніхто не може примусити медсестру йти до онкохворого о 22-ій годині вечора, щоб зробити ін’єкцію морфію. А біль дуже часто загострюється саме вночі.
То хто ж має доглядати за таким людьми, як Петряхін? Чіткої відповіді та встановленого алгоритму дій ми не почули. Головний лікар ЦРЛ Володимир Казирод розповів, що у медзакладах району достатньо місця для того, щоб організувати відділення хоспісної допомоги. Але зазначив, що помираючих онкохворих людей краще доглядати окремо від інших пацієнтів. Погодьтеся, що людям із банальною грижею чи апендицитом досить важко у психологічному плані перебувати поряд із помираючими. Але для того, щоб відкрити хоспіс, потрібні гроші. А їх не вистачає. У результаті подібних закладів для самотніх онкохворих немає навіть в області.
Любов Коломієць, керівник ПМСД, у свою чергу розповіла, що в сільській місцевості у подібних випадках певна вироблена процедура є. Сільські голови знають про таких людей, повідомляють лікарів, і хворих досить оперативно відправляють у спеціалізовані будинки-інтернати, такі, як у Горбанівці.
А ось у Кобеляках усе відбувається дещо по-іншому. Як і у випадку із Петряхіним, біля хворих швиденько з’являються добровільні помічники, які за ними доглядають. Як правило, це представники релігійних конфесій. У більшості випадків такі помічники в подальшому претендують на житло померлого. Дорікнути їм за це ніхто не має права. Тим більше, що належний догляд вони таки забезпечують. Володимир Петряхін відгукувався про своїх помічників лише позитивно.
Але ж… У Постанові Кабміну написано, що наркотики мають право отримувати хворі, опікуни та піклувальники. Про людей із статусом помічників (а він, цей статус, передбачений Цивільним Кодексом) немає жодного слова. Люди, які опікувались Петряхіним, зіткнувшись із такою проблемою, звернулись до Кобеляцької міськради, яка є органом опіки та піклування. Там їм порадили отримувати статус опікуна через суд. А всі ми знаємо, скільки часу може тривати судова тяганина. А безпомічна людина залишається вдома, приречена на нестерпний біль. До речі, поради звертатися до суду є звичною практикою чиновників, які не хочуть займатися вирішенням реальних проблем людей.
Проблему забезпечення Петряхіна знеболювальним вирішили. Без наркотиків він не залишився. Але законного механізму дій як не було, так і немає. А якщо його немає, то залишається як місце для корупції, так і (це головне!) вірогідність того, що людина лежатиме вдома і терпітиме біль. То може, прочитавши цю статтю, чиновники РДА, міськради, керівники медичних та соціальних установ, правоохоронці сядуть за стіл і вироблять чіткий механізм дій у подібних ситуаціях? Адже вони не є поодинокими.
P. S. Для тих, хто дочитав, але вважає статтю неактуальною. У будь-який момент, у будь-якому віці, у кожного з нас будь-яка клітина організму раптово може захотіти стати безсмертною. Так починається рак.
