Минулого тижня волонтери із Нових Санжар та Кобеляк здійснили чергову поїздку до зони АТО. Цього разу вони побували у Кримському на Луганщині у бійців 93‑ї бригади, у Луганському на Донеччині — у 54‑ій бригаді та у розвідників 92‑ї бригади, які зараз охороняють кордон із Росією на Харківщині.
Нові Санжари — Харків — Кримське. 475 кілометрів
У чергову мандрівку волонтери вирушають увечері 28‑го серпня. Подорож до Харкова, а звідтіля — на Луганщину, займає більшу частину ночі. А вже вранці волонтерська «Газюля» прямує до бойових позицій 93‑ї бригади. Після того, як капот мікроавтобуса перефарбували у кольори державного прапора і прикрасили тризубом, волонтерам стало набагато простіше і швидше проїжджати блок-пости. Огляд автобуса прискіпливі та відповідальні нацгвардійці однаково проводять, проте роблять це швидко, тому що бачать: їдуть свої.
До речі, на третій рік кількість волонтерів, які б їздили на Схід, суттєво зменшилася. У когось зменшився потік допомоги, хтось втомився від постійних і виснажливих (а ще й досить небезпечних) мандрівок Донбасом, а хтось просто перейшов на пересилання замовлених бійцями речей за допомогою «Нової пошти». Новосанжарські ж і кобеляцькі волонтери лишаються з-поміж небагатьох, хто разом із українською армією продовжує воювати за Україну. Не дивлячись на загальну втому українського суспільства від війни (цікаво, що саме їх так утомило? — Авт.) та повсюдну віру в діюче перемир’я (яке вже за ліком?), бойові дії на сході України не закінчуються. І щотижня українська армія втрачає на бойових позиціях загиблих і поранених. Це не просто цифри статистики. Це — реальні хлопці, які своїми втраченими життями дають шанс решті країни розмірковувати: війна у нас чи все ж таки не війна?
Саме до тих бійців, які стоять на самому «передку», і їдуть волонтери. Новосанжарка Юлія Солодка разом із водіями Геннадієм П’ятаком та Русланом Ібрагімовим везуть у мікроавтобусі воду, продукти і залишені про запас буржуйки, які обов’язково знадобляться. Адже солдати збираються зустрічати на Донбасі чергову зиму. Кобелячанка Світлана Сергійко вирушає в дорогу на день раніше (і, до речі, саме на сході, у колі бійців 93‑ї бригади, святкує свій день народження). Разом із водієм із Новосанжарщини Сергієм Доброхлібом кобеляцький волонтер відганяє у 7 роту 93‑ї бригади відремонтований на Кобеляччині автомобіль «Нісан Терано». Зустрічаються волонтери із двох районів у Кримському. Тут зараз воюють (і паралельно закопуються поглибше в луганську землю лініями оборони) бійці 93‑ї бригади. Ситуація, як і на більшості лінії фронту, нагадує типовий фільм жахів. Удень, доки світло і де-не-де їздить ОБСЄ, на позиціях тихо. Але як тільки темніє, починаються жахи. Не дивлячись на запевнення із телевізора, що у зоні так званої АТО триває так зване перемир’я, стріляють по наших позиціях з усього: снайперських гвинтівок, крупнокаліберних кулеметів, гранатометів та мінометів. І в таких умовах солдати живуть, будують бліндажі, облаштовують свій побут. До речі, бліндажі часто роблять за допомогою привезених волонтерами скоб, оббивають привезеними волонтерами утеплювачами і обігрівають волонтерськими ж буржуйками (спасибі братам Кобам із Галущиної Греблі, які обігріли половину української армії своїми диво‑виробами — Авт.).
— До нас із волонтерів більше ніхто не приїздить, лише ви, — сумно говорить давній друг волонтерів Степ із Карлівки. Гостей пригощають приготованою на буржуйці кашею і вкладають спати. Волонтери засинають під звуки чергового нічного обстрілу.
Кримське — Луганське — Великий Бурлук. 351 км
Наступного дня волонтерський загін уже в повному складі вирушає на Донеччину. По дорозі завозять індивідуальні передачі новосанжарським і кобеляцьким воїнам. На Донеччині завершальною точкою маршруту стає містечка Луганське. Тут розташовується база 54‑ї бригади. На передові позиції волонтерів цього разу не пропускають — надто інтенсивні обстріли. За тиждень, який передує приїзду волонтерів, у частині загинуло кілька бійців.
У 54‑ій із продуктами більш-менш нормально, а от питної води не вистачає. Тому волонтери і вивантажують тут більшість привезеної новосанжарської «Акви». Залишають у Луганському не лише воду. У 54‑ій бригаді відтепер служитиме за контрактом Сергій Доброхліб, який уже воював на сході у третій хвилі у військах спеціального призначення. Після демобілізації Сергій їздив на схід як водій волонтерської машини, а тепер знову повернувся на позиції як боєць.
Уже на зворотній дорозі, поза зоною АТО, волонтери заїжджають до своїх давніх знайомих, розвідників 92‑ї бригади. Зараз вони несуть службу на Харківщині, неподалік містечка Великий Бурлук, що за 40 кілометрів від кордону з Росією. Наразі розвідники допомагають тримати «кордон на замку», але із нетерпінням чекають повернення на передові позиції.
Після двох діб мандрівок Донбасом волонтери повертаються додому, в ту Україну, де про війну знають лише із новин по телебаченню, де 200 і 300 — це просто цифри, де ніколи не чули свисту мін та вибуху «сто двадцятих». У ту Україну, в якій досі не визначилися: воюємо ми чи ні? Для волонтерів відповідь на це питання однозначна. Для них, як і для українських військових, війна продовжується.
