Разом із волонтерами їдемо на Луганщину. І дорогою зупиняємось у Ізюмі на обід. Поруч гальмує великий рейсовий автобус. «Донецьк — Москва». Хтось припускає, що цим рейсом сепаратисти їздять у гості до своїх друзів — росіян. Може й так. Можливо, рейсами на Москву сьогодні справді їздять лише сепаратисти. Але я раптом пригадую, що зустрічав нещодавно на трасі автобус маршрутом «Кременчук — Москва». А ще є рейс «Полтава — Москва». І навіть «Львів — Москва» є, я перевіряв. При цьому автобус, який ми зустрічаємо в Ізюмі — зовсім не з ДНР. Автобус український, з українськими номерами. Та й більшість автобусів, які везуть наших співгромадян до Росії — наші, українські. Тобто, це не вони, кляті москалі — понаїхали до нас, це ми до них їдемо. На заробітки, за покупками, просто у ділових справах.
Ну й що тут такого — запитаєте ви? Їздили раніше, їздимо зараз і завтра їздити будемо. Це ж наші сусіди, братній народ, спільна історія, одне коріння — і таке інше. Так-так, звісно. От тільки маленьке «але»: у нас нібито як війна. Не АТО, не спецоперація МВС, а саме війна, яка щодня забирає життя українців. І розв’язала цю війну Москва, тобто Росія — хто б там що не говорив.
У нас війна. А ми сідаємо у автобус і з комфортом їдемо у столицю країни-агресора. Заробляти гроші або витрачати їх — не важливо. Кілька сотень тисяч наших солдатів та добровольців на сході воюють із російськими військовими та бандитами, яких Росія забезпечує грошима, зброєю та боєприпасами, а інші сотні тисяч українців зі спокійною душею їдуть у ту ж Росію — підіймати економіку, робити бізнес чи просто за модними одежинками.
Ви уявляєте собі ситуацію, коли році так у 1943‑му один брат воює на Дніпрі із гітлерівцями, а інший їде у Берлін — на заробітки або за покупками? Не уявляєте?! Ну чому ж — а якщо у Німеччині на той час були вищі зарплати або товари дешевші?
Абсурд, чи не так? А для нас — реальність. Доки одні українці їдуть автобусами на Москву, повз них прямують вантажівки, які везуть снаряди і міни, щоб убивати інших українців. Доки працелюбні українці десь у Підмосков’ї будують дачі російським генералам, ці генерали посилають на Донбас «відпускників». Отак і живемо.
— Ти знаєш, а я насправді тепер зрозумів зміст цієї фрази: «Війна — для тих, хто воює!».
Це говорить наш боєць, який повернувся зі Сходу. І заперечити йому нічого. Війна залишається тим українцям, які закривають собою усіх нас там, у простріляній до стану решета промзоні Авдіївки, у накритому черговим обстрілом Щасті, у зруйнованих війною Пісках. Тут, у великій Україні, усвідомлення війни немає. Тут є російський шансон із вікна таксі, є російське кіно з екранів телевізорів, і є автобуси рейсом «на Москву», якими їдуть ті, для кого немає війни…
