Дві історії з чергової поїздки на схід новосанжарських волонтерів. Про людське під час війни.
Історія перша. Харків’янин і вода
Волонтери із Нових Санжарах вчергове їдуть на схід. Зупиняються біля однієї із автозаправок на Харківщині. Доки волонтерську «Газель» задувають газом, стоять поруч із автобусом і говорять про майбутню подорож. Раптом поруч зупиняється автівка із харківськими номерами. Невідомий чоловік виходить із машини і прямує до гурту волонтерів.
— Ви — туди? — вказує рукою у напрямку сходу.
— Так, туди, — відповідають, здивовано оглядаючи чоловіка.
— А що везете, що там потрібно? — іще запитує чоловік.
— Веземо воду, продукти. Потрібні зазвичай цигарки, кава, води питної не вистачає.
— Зрозумів, — говорить чоловік і зникає за дверима АЗС.
Волонтери заправляють автобус і готуються їхати далі. Раптом із заправки виходить той самий водій. Махає рукою і прохає почекати. Виявляється, він зайшов досередини і купив у магазині біля АЗС мало не всю питну воду. І попрохав передати «туди».
Історія друга. Мешканка Артемівська і український солдат
До мешканців Донбасу жителі центральної України ставляться переважно із недовірою та підозрою. Деякі просто і однозначно усіх без розбору називають «сєпарами». Між тим, як показала війна на сході, і у Донецьку, і у Луганську було чимало патріотів України. Більшість із них виїхали із рідних міст після російської окупації, частина пішли воювати за рідну землю у складі Збройних Сил України та добровольчих формувань.
І доки одні мешканці Донбасу кликали на свою землю російські війська, інші жителі Донеччини чи Луганщини чекали на звільнення і прихід українських солдатів.
У лютому 2015‑го українські військові з боями відступали з Дебальцевого. Серед солдатів, яким удалося прорвати вороже кільце, був Дмитро Капшук із Новосанжарщини. Разом із бойовими побратимами він опинився в Артемівську. Брудні, втомлені кількаденним виходом та важкими боями, вони опинилися у чужому для себе місці. Ніде правди діти: частина місцевих дивилися на українських солдатів спідлоба і з нетерпінням чекали на прихід Росії та Путіна. Утім, такими були не всі. Одна із місцевих жительок взяла до себе на квартиру шістьох солдатів. Кілька днів вони у нормальних умовах змивали із себе війну та звикали до незвичної тиші без обстрілів. Далі солдати повернулися на позиції. Але із гостинною мешканкою Артемівська декому судилося зустрітися знову…
У вересні 2016‑го Дмитро Капшук поїхав на схід уже в якості демобілізованого, як водій волонтерської «Газелі». Повертаючись із передових позицій, волонтери заїхали до Артемівська. І Дмитро розшукав ту жінку, яка після Дебальцівського котла (який президент чомусь назвав плановим відступом. — Авт.) прийняла у себе його із товаришами.
— Ми їхали вулицею і шукали, де поставити нашу «Газельку». Почали гальмувати і тут чуємо такий крик: «Діма-а-а!». І бачимо цю жінку, яка біжить вулицею. І Діма мало не на ходу вискочив до неї. Були обійми, були сльози. У нас самих сльози на очі наверталися, так, наче зустрілися дві найрідніші людини, — розповідає про хвилюючу зустріч волонтер Юлія Солодка. — Вона нас усіх зустріла, як рідних. І телефони залишила. Каже, будете у Артемівську, телефонуйте у будь-який час. І ця зустріч компенсувала увесь негатив від косих поглядів та похмурих облич.
Ці дві історії зайвий раз нагадують про шкідливість різного роду штампів. Якщо мешканець Львова, то не обов’язково патріот. Якщо мешканець Донбасу — не обов’язково сепаратист. Насправді навколо нас багато хороших людей, українців, їх просто треба помічати. Із цих людей на Донбасі, у Харкові, Полтаві, Одесі, Києві чи Запоріжжі і складається Україна. І саме завдяки цим людям ми її не втратили.
