Є така давня російська приказка «Один із сошкою, семеро із ложкою». Вона описує ситуацію, якщо хтось один працює в поті чола, а результатами його праці користуються інші, котрі доклали заради досягнення необхідного результату мінімум зусиль. Саме цю приказку згадуєш, коли пробуєш аналізувати феномен прекрасних досягнень кобеляцьких армреслерів або, як їх по-іншому називають, рукоборців.
Днями з Болгарії повернулася українська збірна з армспорту. До її складу вже традиційно входять спортсмени, які представляють на міжнародному рівні Кобеляцький район. Наші рукоборці виступили, як завжди, дуже успішно. До України, а з цим і до району, їде цілий комплект нагород. Ліна Деменко везе «золото» і «срібло», які вона виборола у змаганнях серед молоді, Яна Назарько і Руслана Кулик стали бронзовими призерами серед юніорів, а Маринка Левченко завоювала «бронзу» серед дорослих спортсменів. Що й казати, результат просто відмінний і вражаючий, як для маленького Кобеляцького району. Завдяки цим дівчатам, а також їх тренеру Артему Письмаку про Кобеляччину вчергове дізналися у світі.
Результат ще більше вражає, якщо врахувати, у яких умовах і при якій «підтримці» з боку влади і держави в цілому тренуються і перемагають кобеляцькі спортсмени. Слово «підтримка» зовсім невипадково взяте у лапки. Адже за великим рахунком перемоги, а з цим і формування позитивного іміджу Кобеляцького району, стали можливими виключно завдяки зусиллям однієї людини. Її звуть Артем Письмак. Цей молодий чоловік виконує функції і тренера, і психолога, і педагога, і менеджера. Він не лише тренує молодь, а й намагається вирішити побутові та психологічні проблеми, які виникають у хлопців та дівчат, домовляється про тренувальну базу, якщо такою можна назвати більш ніж скромний спортзал аграрного ліцею. Та найбільше проблем у Артема виникає тоді, коли потрібно везти юних спортсменів на міжнародні змагання, щоб завоювати чергові «золото», «срібло» і «бронзу» для України і району. Тоді доводиться вирішувати організаційні питання, пов’язані з отриманням віз, страховки, а головне — шукати спонсорів, котрі дадуть грошей на поїздку. Скільки Артем витратив на все це власних коштів, напевно, знає лише він сам. А, можливо, вже й не пам’ятає.
І ось медалісти повертаються додому. І можна очікувати, що місцеві чиновники від спорту, і не лише від спорту, знову вітатимуть їх копійчаними грамотами і позуватимуть для фото на фоні спортсменів. Напевне, і у звіти якісь свої напишуть, як вони гарно «спрацювали» по розвитку фізкультурного руху та пропаганді здорового способу життя. А потім миттєво забудуть про Артема і потреби його уже знаменитих вихованців, вчергове «вбухуючи» сотні тисяч гривень у футболістів, які за останні десятиліття не відзначились жодним серйозним досягненням. Нагадати, скількох спортсменів хорошого рівня випустила місцева ДЮСШ з футболу? Аж двох: Бажана і Міщенка. Та й то це є більше досягнення самих хлопців, а не десятків тренерів і мільйонів бюджетних гривень.
Не маю нічого проти футболу. Його, як найбільш масовий і популярний вид спорту, таки потрібно розвивати. Але хоча б не «примазуйтесь» до досягнень однієї людини. У цьому випадку Артема Письмака, котрий дійсно тягне плуга.
А краще — допоможіть матеріально і фотографуйтеся з «зірками» армспорту.
