Вхід | Реєстрація

«У мене вже немає суперниць! Я одна у світі така літня лижниця залишилася»

Вона легко дістає коліном до носа, а носками — за голову, крутиться півсотні разів навколо своєї осі, тренуючи вестибулярний апарат... У неї кров'яний тиск, як у космонавта, — 120 на 80, і за всіма тестами її організм відповідає шістдесятирічному віку. Насправді Олені Федорівні майже 86. Тому конкурентів на лижні в її віковій групі в неї немає. Вона ж щодня зараз проходить на лижах більше десятка кілометрів, готуючись гідно виступити наступного року на Кубку світу майстрів лижного спорту...

Один лижний ботинок української спортсменки важив більше, ніж два, у яких виступали її іноземні конкурентки
Як я вже не просила Олену Федорівну сфотографуватися під час тренування — вона не згодилася!
— Люди подивляться і скажуть: «Що це за сільська бабця така?» У мене тут, у Яреськах, немає спортивного костюма, тому я одягаюся, як заманеться: у стару куртку, шапку-вушанку... А лижі? Вони страшні! Хіба їх можна комусь показувати? Їм уже майже стільки ж років, як і мені. Ще коли в інституті фізкультури навчалася, їздила на них.
Взагалі, всі спортивні досягнення Олени Чуб — це досягнення всупереч здоровому глузду.
У неї вже в зрілих літах виникли серйозні проблеми із серцем, і лікарі рекомендували їй спокій. Однак уперта жінка зробила все навпаки. Будучи не в силах піднятися з лікарняного ліжка, вона почала робити гімнастику... для пальців рук. Потім поступово стала навантажувати весь організм, і, зрештою, побігла. З тих пір ось уже років тридцять Олена Федорівна по медичну допомогу жодного разу не зверталася.
У ветеранський спорт вона, колишня вчителька фізкультури столичної школи №177, прийшла, коли їй було вже 75. Звісно, у спортивному радянському екіпіруванні. Один її лижний ботинок важив більше, ніж два, у яких виступали закордонні лижниці. І з цими самими лижами, які зараз вона соромиться показувати.
Але та завзятість, з якою Олена Чуб щораз протягом цих десяти років виходила на світові змагання, дала свої результати. У її особистому заліку — п'ятдесят спортивних медалей. По одному кілограму — на п'ять кілограмів її ваги. Коли вона, виступаючи де-небудь на святкових заходах або перед молодіжною аудиторією, знімає із себе легкий сірий макінтош, люди просто ойкають — всі груди цієї маленької тендітної жінки сяють нагородами.
Яка з них найбільш пам'ятна для вас? — запитую Олену Федорівну, із захватом розглядаючи медалі різних кольорів і калібрів.
— Усі дорогі, тому що кожна давалася нелегко. У моєму віці, якщо хтось до нього доживає, люди зазвичай ходять із паличками й гріються на сонечку, сидячи біля під'їздів. А мене минулого літа на чемпіонаті світу зі спортивної ходьби, що відбувався у Фінляндії, за сто метрів до фінішу зняли з десятикілометрової дистанції, а потім ще й з двадцятикілометрової. Судді помітили, що я не до кінця коліно розігнула. Дотепер не можу заспокоїтися. Раніше не знімали... Та тут і те добре, що взагалі ще ходжу, — сміється. — А ще ж і в нормативи потрібно вкластися!
Зате п'ять кілометрів українська спортсменка Олена Чуб пройшла спортивною ходьбою на «золото». До речі, якщо лижі «скорилися» їй у п'ятирічному віці (за це дякує своєму батькові), то спортивною ходьбою Олена Федорівна стала займатися порівняно недавно — з тих пір, як увійшла до ветеранської спортивної збірної України, тобто, усього десять років тому.
Головна проблема для будь-якого спортсмена-ветерана в Україні — знайти гроші на поїздки. Ось і Олені Чуб щоразу доводиться шукати спонсорів. Але далеко не кожного разу переговори із чиновниками й бізнесменами закінчуються успіхом. Через цю причину вона три роки підряд не брала участі в спортивних лижних змаганнях. Вважає, Україна через це втратила дванадцять золотих медалей. У тому, що всі вони дісталися б тільки їй, Олена Чуб не сумнівається: у неї вже немає суперниць на лижні. Вона одна у світі така залишилася!
Добре, у Фінляндію змогла самостійно добратися поїздом. В один кінець скористалася своїм правом на щорічний пільговий проїзд, а назад купувала квитки (вони обійшлися 1000 гривень) уже за власні гроші, зекономлені з пенсії.

«Щоб провести тренування на новому стадіоні, мені доводиться спочатку прибирати з нього коров'ячий послід»
— Може, хтось думає: схотілося бабці світ побачити, от і подалася в спорт. Та я того світу не бачу! — зітхає Олена Федорівна. — Мій світ — це намет, з яким їжджу по закордонах, оскільки оплачувати готелі за свій рахунок не можу, та стадіони або лижні траси. Слава мені не потрібна. А ось перемоги й нагороди потрібні були, щоб мене стали поважати ті, хто сидить у високих кабінетах. Адже ніхто мене всерйоз не сприймав до того, поки я не привезла десяток золотих медалей зі змагань з легкої атлетики та стільки ж — з лижних змагань.
Говорить, тільки після цього будівництво стадіону на одинадцять майданчиків у її рідних Яреськах Шишацького району зрушило з місця. А це була її давня мрія — залучити населення, особливо молодь, до занять масовим спортом.
У перервах між тренуваннями й участю в міжнародних змаганнях Олена Чуб... будувала стадіон. Шість довгих років, починаючи з 1996 року. Оскільки ніхто не горів особливим бажанням допомагати бабусі. Їй доводилося смикати, що називається, зі світу по нитці, тому просить обов'язково назвати в газеті людей, які повірили в неї. Тодішній голова сільради Костянтин Момотов замовляв у районі креслення, покійний голова колгоспу Михайло Сукач виписував будматеріали, голова Солом'янської райдержадміністрації Києва Іван Сидоров допомагав грошима, директор столичного ТОВ «Старта» Віктор Іванчик закупив сітки й спортивний інвентар... Головним же «виконробом» на цьому будівництві й головним організатором «будівельників» — учнів середнього віку місцевої школи — була Олена Федорівна. Ні старшокласники, ні вчителі, ні батьки дітей — ніхто не допомагав. Разом з хлопцями й дівчатками возила тачками пісок, щебінь, копала глибокі ямки під опори спортивних споруджень, бетонувала... Тут зроблено на совість, з розумом. Посередині — футбольне поле, а по його боках — майданчики для волейболу, баскетболу, ручного м'яча, великого тенісу... З одного боку — для старшокласників, з іншого — для маленьких школярів, щоб ніхто нікому не заважав.

Ну, і що? Вдалося підняти масовий спорт у Яреськах на високий рівень? — запитую Олену Федорівну.
— Ні, — гірко зітхає моя співрозмовниця. — Як настає тепло, аби провести заняття з дітьми, мені спочатку доводиться прибирати стадіон від... коров'ячого посліду, оскільки місцевим жителям зручно пасти на футбольному полі домашню живність. У країні он яка «художня самодіяльність» твориться, нашому керівництву ніколи займатися розвитком спорту. Ви хоч одну рекламу по телевізору бачили на спортивну тематику? З кожним роком усе гірше й гірше стає, усе менше й менше дітей приходить на стадіон. Їх зараз цікавлять тільки комп'ютери. Ростуть слабкі, півгодини побігають — і більше в них сил немає. Мене це дуже мучить. Мені так хочеться, щоб люди зрозуміли: потрібно хоча б дві години на день займатися спортом. І я на особистому прикладі хочу всім довести: починати ніколи не пізно.

«У мене кров, як у тридцятирічної. Навіть дочка, колишній медпрацівник, не вірила, що таке може бути»
Але навіть цей не зовсім вдалий досвід не відбив у Олени Федорівни бажання піклуватися про здоров'я оточуючих. Тому що в її найближчі плани входить... будівництво ще одного стадіону в Яреськах. На цукровому заводі. І це незважаючи на те, що кілька років тому сюди були завезені конструкції для десятка спортивних майданчиків. Будівництво все відкладалося, відкладалося, матеріали зникали... Тепер ось нове керівництво підприємства обіцяє спортсменці-пенсіонерці виправити ситуацію.
Та що говорити про когось, якщо навіть власну родину Олені Федорівні не вдалося «перетворити у свою віру». Не наслідують її приклад ні дочка із зятем, ні внучка із правнучкою.
— Більше того, донька забороняє займатися мені лижами, — тихо скаржиться мені Олена Федорівна. — Але я їй нічого не говорю, а сама собі тренуюся, навіть із гірок з'їжджаю... Не дати м'язам повне навантаження в моєму віці хоча б одного дня, і наступного вже буде дуже важко починати. Зранку в мене обов'язкова двогодинна розминка на ліжку, потім — присідання, біг, а вже ближче до обіду, коли і я, як слід, розігріюся, і на вулиці потеплішає, стаю на лижі. Чим більше тренуюся, тим краще почуваюся.
— «Воювати» з нашою бабусею даремно, — приречено махає рукою Наталя Іванівна, дочка Олени Федорівни. — Тому рідня намагається створити для неї максимально комфортні умови. Хоче вона підтримувати себе у формі — будь ласка. Від всіх домашніх обов'язків мама в нас звільнена. Я слідкую за її харчуванням. Готую для неї улюблену гарбузову кашу, салати з ріпи, варю варення з бузини... Звичайно, часто вживати м'ясо на свої пенсії ми собі не можемо дозволити, тому здебільшого купуємо курячі печінки. А всі овочі вирощуємо на власному городі.
Але ми хвилюємося, коли наша бабуся Лєна їде далеко в ліс на тренування. Все-таки вік... Раптом упаде й кістки поламає? Мобільного телефону вона із собою не бере, та й взагалі практично не реагує на нього. Тому прошу її через дві години бути вдома. Якщо затримується де-небудь, виходжу на пошуки...
Родичі намагаються не залишати бабусю Лєну одну ні в селі, ні в місті. От і «мігрують» за нею із Броварів Київської області, де вони всі прописані, у Яреськи, де в них дачний будинок, і знову назад.
У сумці Олена Федорівна обов'язково возить... підручники з англійської й італійської мов.
— У школі Єшко навчаюся, на першому курсі, — пояснює. — Сказати ще нічого не можу, але дещо вже розумію. Вивчення іноземних мов — дуже хороше тренування пам'яті. Виписую слова на аркушик і повторюю, доки займаюся своїми справами. Пам'ять-то в мене вже не та, і зір упав, і коли хтось говорить швидко, не всі слова розумію... Але зате всі внутрішні органи в мене чисті. Коли швидко йдеш, поліпшується кровообіг, завдяки чому виводяться шлаки з організму. Навіть дочка, колишній медичний працівник, колись говорила мені: «Твої аналізи крові неправильні. Такого не може бути!». А в мене кров, як у тридцятирічної... Загалом, намагаюся не здаватися рокам. У комплекс своїх вправ включила ще й спеціальну гімнастику для очей. Зараз головне для мене — підготовка до міжнародних змагань із легкої атлетики, які відбудуться у липні в Угорщині. До речі, показники із спортивної ходьби в мене такі ж, як і десять років тому...
Олена Чуб — одна з небагатьох жінок, котрі не приховують свого віку. Більше того, вважають: чим старше, тим краще.
— Торік я перейшла у вікову групу 85—90 років. Тепер зовсім легко, — радіє бабуся. — Сподіваюся відкрити й групу 90—95. Колись бачила учасницю з Мексики, яка йшла спортивною ходьбою в групі 95—100 років. Це вселило в мене оптимізм. Мрію стати олімпійською чемпіонкою Європи з легкої атлетики серед ветеранів. Можливо, я б уже й була нею, якби не це прокляте питання із грошима. Бачиш, три роки підряд готувалася виступити на Олімпіаді, а спонсора не знайшлося. Тому українська збірна ветеранів спорту в міжнародних змаганнях зазвичай представлена півтора десятком людей. А деякі країни виставляють і по дві сотні учасників. Це ж який престиж для держави!
У невгамовної Олени Чуб є й інші плани на найближче майбутнє. Вона хоче створити в Яреськах музей... куркуля. У тій самій хаті (вона дотепер збереглася!), яку колгоспна влада відібрала в її батьків. Тільки тому, що хата була вкрита залізом і в ній була дерев'яна підлога.
— Нас розкуркулили в Голодомор, переселивши в крихітну мазанку, з якої людей відправили на Соловки. Дали взяти із собою тільки вузлики. Ми вмирали з голоду, — витирає сльози Олена Федорівна. — Тож тепер я хочу створити музей, аби увесь світ довідався правду про тих, кого називали куркулями. Три моїх старших брати загинули під час Великої Вітчизняної війни, моя сестра, якій зараз 91 рік, пройшла від Бреста до Берліна, рятуючи поранених на фронтах, я ось уже скільки років здобуваю славу для України...
Держава, на жаль, не цінує своїх патріотів. Два роки Олена Федорівна домагалася надбавки до пенсії за заслуги перед Батьківщиною. Їй додали, було, 350 гривень, а буквально через кілька місяців «зрізали» до 160. Тому спортсменка змушена економити на кожному кроці. Я відчула це, посидівши деякий час у її кімнаті. Уже через кілька хвилин мої ноги й руки почали замерзати — газове опалення в будинку ледь «дихає», тому що дорого за нього платити. Щоб зігрітися, господарка бере лижні палиці й виходить на вулицю...

Автор: Ганна ВОЛКОВА, «ФАКТЫ»

Дізнавайтеся першими найважливіші і найцікавіші новини України та Полтавщини – підписуйтеся на наш Telegram-канал та на сторінку у Facebook
5 лютого 2010, 10:07 | Полтавщина | Спорт і здоров'я
Додати коментар

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
Вам необхідно зареєструватися, або увійти під своїм логіном




Завантажуємо курс валют

Зачекайте, йде завантаження...

Логін:
Пароль:
запам'ятати


Реєстрація | Нагадати пароль

Шановні водії!

У зв’язку зі значним погіршенням погодних умов та сильної хуртовини частина траси Р-52 у Царичанському районі являєтсья непридатною до використання!

Служба порятунку звертає Вашу увагу на те, що вирушаючи у таку погоду в дорогу Ви йдете на це на свій страх і ризик - у випадку неможливості вибратися із снігових заметів на дорогах чекати допомогу можливо прийдеться досить довго.

Тому рекомендується відмовитися від подорожей автомобілем до стабілізації ситуації