26-го листопада в Україні оголошений День пам'яті жертв Голодомору. Весь український народ схилить голови в загальнонаціональній жалобі за померлими мученицькою смертю у 1932-1933 роках. Масовий штучний голод, який пізніше отримав назву Голодомор, був навмисно організований комуністичною владою СРСР.
Його жертвами стали майже 10 мільйонів українців. Близько мільйона з них проживало на теренах Полтавської області. На родючій українській землі у мирний час люди гинули від голоду. Такого ніколи не було у багатовіковій історії України. Цього дня приспустять Державні прапори, пройдуть заупокійні панахиди в храмах, запалають свічки пам’яті. Мільйони українців згадають своїх рідних, які стали жертвами більшовицького режиму.
Як свідчать наявні документи архівів, формальним приводом для кампанії із викачування зерна з колективних та індивідуальних господарств в Україні стала так звана хлібозаготівля «для індустріальних центрів та Червоної Армії». Під приводом боротьби за індустріалізацію народного господарства московська влада та її місцеві представники в особі партійних комітетів, починаючи з кінця 20-х років, запропонували селянам продавати хліб державі за ціну, яка була у 20-30 разів нижча за ринкову. Такими, що ні за яких умов не можна було виконати, були й плани «хлібоздачі», доведені до кожної селянської сім’ї. Далекими від реальності були й плани центральних органів влади щодо хлібозаготівлі у колгоспах, ознайомившись із якими, деякі з місцевих керівників Полтавщини влітку 1932 року заявляли: «Дати такий план означає свідомо грабувати, розвалювати колгоспи і примусити колгоспників харчуватися макухою».
Отримавши відповідну інформацію щодо ставлення українського селянства до хлібозаготівельної кампанії, ЦК ВКП(б) та його місцеві парткоми застосовували перевірені у роки громадянської війни методи масових репресій не лише проти заможного селянства, як це було раніше, а й проти усіх колгоспників та одноосібників. Для виконання поставлених завдань була задіяна уся репресивна державна машина, включаючи місцеві органи радянської влади, міліцію, ДПУ (колишнє ЧК), комсомольців і навіть піонерів. Тисячі радянських активістів увійшли до складу спеціально створених для пограбування селянства комісій із «організації хлібозаготівель».
Найменші прояви гуманізму стосовно селянства партійні керівники нещадно карали, звинувачуючи у саботажі хлібозаготівель. Так про прояви людяності партійних, радянських та господарських керівників Кобеляцького району та їх незгоди з політикою московського центру щодо викачування продовольства з українського села стало відомо головному диригенту Голодомору - «вождю світового пролетаріату» Йосипу Сталіну. У зв’язку з тим, що Кобеляцький район за станом на 15 листопада 1932 року план хлібозаготівель виконав лише на 32,8%, він вирішив зразково покарати винних у «зриві планів хлібоздачі».
Згідно із вироком Харківського обласного суду (того часу Полтавщина входила до складу Харківської області), вина секретаря районного парткому К.Г.Ляшенка, голови райвиконкому Ф.К.Беми та директора МТС І.О.Обидала полягала у тому, що вони «дали змогу класовому ворогу - куркулю розводити меншовицький настрій в районі». Визнавши обвинувачених винними у «двурушництві», «саботажі», потаканні «місцевим антирадянським рвацьким тенденціям, відсутності партійної і радянської демократії», «народний» суд ухвалив позбавити волі у «виправно-трудових таборах»: К.Г.Ляшенка - на 10 років, а Ф.К.Бему та І.О.Обидала на 8 років кожного. 10 керівників колгоспів, які здали державі найменше хліба, та 4 голови сільрад отримали від 8 до 10 років позбавлення волі, а голова сільськогосподарської артілі ім. Шевченка А.Я.Гамага «за зрив хлібозаготівель» був розстріляний.
Що ж до селян, то за невиконання надмірних хлібозаготівельних «норм» із них вимагали платити «штрафи». Озброєні загони обшукували їх домівки, забирали будь-яке зерно, навіть посівне та насіння городини, всю їжу, одяг. Є й документальні свідчення того, як у селян відбирали майно, житло й землю, а також не видавали колгоспникам їжу у дні, коли вони не виходили на роботу, зокрема, у вихідні. Побиття, розстріли, арешти, депортації, заслання, ув’язнення у концтаборах (задовго до створення подібних у фашистській Німеччині), блокада населених пунктів - такими способами селян позбавляли продуктів харчування та прирікали на голодну смерть.
Незважаючи на драконівські методи, запроваджені радянською владою, загроза голодної смерті у ряді випадків виявлялася страшнішою за тюремне ув’язнення, адже навіть після показових процесів немало людей, у тому числі й керівників колгоспів та радгоспів, продовжували приховувати частину насіннєвих фондів, допомагаючи людям та сподіваючись на урожай 1933 року. Ця обставина змусила керівників Харківської області у лютому 1933 року нагадати керівникам районів про активізацію кампанії по вилученню у селян насіннєвих фондів. У числі відстаючих із заготівлі насіння були названі Чутівський, Кобеляцький, Глобинський та Решитилівський райони, де виконання відповідних планів коливалося від 6,9% до 16,9%.
Вилучивши з села не тільки товарне зерно, але й практично все продовольство, перекривши селянам можливість виїздити за межі своїх районів, щоб там купити щось їстівне, органи влади в центрі і на місцях призвели до масового вимирання населення. В кінці 1932 – на початку 1933 років у селах Полтавщини почався Голодомор. Голодні селяни шукали будь-які способи вижити. За словами свідків тих трагічних подій, голодні люди їли «дохлу конину, собак, котів, пацюків, ворон..., все їли, що не попаде. Голод. Їли коріння з рогозу, з очерету...». Доходило й до канібалізму, коли голод мутив розсудок. Лише за офіційними даними в цей період в Україні зафіксовано близько 2,5 тисяч випадків канібалізму. Люди просто божеволіли від голоду.
Намагаючись реалізувати свої бузувірські плани щодо винищення частини українського селянства, московська влада, керуючись відповідними рішеннями ЦК ВКП(б), у розпал голоду наказала місцевим органам влади у п’ятиденний термін вивезти із села в рахунок виконання плану хлібозаготівель усі наявні колгоспні фонди зерна, у тому числі і посівні, які місцеві селяни могли з’їсти.
У той час коли мешканці села не мали харчів, для робітників і службовців були передбачені певні продовольчі норми: службовцям та студентам - 200 грамів хліба на день, робітникам - 600 грамів. Таке харчування не могло забезпечити нормальне функціонування людського організму, проте цим категоріям населення більшовицькою владою було дано певний шанс на виживання.
Про цілеспрямованість політики комуністичної партії на знищення селянства, як основи української нації, також свідчить масова смертність від голоду дітей, яких неможливо звинуватити у невиконанні «планів хлібозаготівель». Намагаючись врятувати своїх дітей, матері нерідко відвозили їх на залізничні станції, сподіваючись, що їх хтось підбере і врятує від голодної смерті.
Проте більшовицьким бузувірам і цього було замало. У 1932 році владою були введені так звані «чорні дошки». Суть такого методу, який активно застосувався й на Полтавщині, полягала у повній блокаді тих населених пунктів, які з тих чи інших причин найбільше відставали у виконанні хлібозаготівельних планів. У таких селах заборонялась торгівля, із крамниць вивозилися усі промислові і продовольчі товари, а щоб селяни не могли собі нічого купити в інших селах чи містах, їм заборонялося виходити за межі свого села.
Першими спеціальною постановою уряду УСРР були занесені на «чорну дошку» села Лютенька Гадяцького району та Кам’яні Потоки Кременчуцького району. Згодом на «чорну дошку» були занесені не лише окремі села, а й цілі райони, а саме Бригадирівський, Великописарівський, Гадяцький, Кишеньківський, Кобеляцький, Лохвицький, Нехворощанський, Новосанжарський, Оболонський та Решетилівський. Згідно з постановою ЦК КП(б)У і Раднаркому УСРР від 15.12.1932 р. у ці райони не дозволяли завозити навіть украй необхідних речей, таких як сірники та сіль. Влада також нерідко практикувала й такий метод колективної відповідальності, як блокаду мешканців тих чи інших населених пунктів, як це було, наприклад, у лютому 1933 року з Парасковіївською та Ковалівською сільськими радами, у яких Полтавський міськком КП(б)У заборонив не лише «продаж і довіз краму», але й наказав негайно вивезти «наявний крам протягом трьох днів».
Тоді, коли населення України помирало від голоду, московське партійне керівництво експортувало українське збіжжя за кордон. Зокрема, з Миколаївського порту на Італію, Єгипет, Грецію та Францію виходили судна, завантажені понад 900 тисяч тонн зерна. З Херсонського порту відпливали кораблі на Північну Америку та Голландію...
На початку 2010 року Апеляційний суд міста Києва розглянув кримінальну справу, порушену Службою безпеки України, за фактом здійснення Голодомору в Україні 1932-1933 років, і визнав винними керівників більшовицького тоталітарного режиму - генерального секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Сталіна (Джугашвілі), члена ЦК ВКП(б), голову Ради Народних Комісарів СРСР В’ячеслава Молотова (Скрябіна), секретарів ЦК ВКП(б) Лазаря Кагановича та Павла Постишева, члена ЦК ВКП(б), генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, члена ЦК ВКП(б), голову Ради народних комісарів УРСР Власа Чубаря та члена ЦК ВКП(б), другого секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича в організації Голодомору.
Згідно з висновком судової науково-демографічної експертизи, яка проводилася у рамках досудового слідства на замовлення СБУ, загальна кількість людських втрат України від Голодомору 1932-1933 років складає 10 мільйонів 63 тисячі осіб (Полтавщина втратила близько одного мільйона людей). На підставі матеріалів слідства, доказів та висновків експертиз, наданих слідчими СБУ, Апеляційний суд констатував: орган досудового слідства довів злочинність керівників більшовицького тоталітарного режиму. І хоча українське законодавство не дозволяє виносити вирок особам, які вже в могилі, злочин проти людяності, за міжнародним і українським законодавством, не має терміну давності.
Судове рішенням підтвердило висновки слідчих української спецслужби, а саме, керівники більшовицького тоталітарного режиму визнані винними у Голодоморі в Україні у 1932-1933 роках, тобто у штучному створенні умов, розрахованих на фізичне знищення частини української нації.
І трохи про особисту історію. Мій дід по батькові загинув в 1944 році звільняючи Тернопільщину у лавах Червоної Армії. А другий дід у 1933 році помер на лісозаготівлях, куди радянська влада відправила його за відмову вступити у колгосп та неспроможність сплатити шалені податки, якими обклали одноосібників. Сталінські опричники винесли з хати все їстівне, прирікши родину на голодну смерть. Моя бабуся та її двоє малолітніх дітей не пережили тієї зими. Ще двоє дітей, серед яких була і моя трирічна мати, врятувалися від голоду завдяки братові бабусі, який прорвався через НКВСні заслони та вивіз їх до себе у Київ. Але у 1937-му році репресували і його.
Радянська влада була «доброю», і 7-річну племінницю «ворога народу» направили не у Сибір разом з родиною дядьки, а до дитячого будинку, який у роки війни евакуювали в Узбекистан. Про умови життя у сталінських дитбудинку і ставленні там до сиріт мати без сліз розповідати ніколи не могла. ГУЛАГ при радянській владі був не тільки у вигляді таборів для дорослих. У дитячих «ГАЛАГах» у вигляді дитбудинків, розкиданих по всій країні, радянська влада вирощувала мільйони голодних малолітніх рабів.
А багатолюдне і багате село Катюха у Житомирській області, де безбідно і щасливо жила родина моєї матері та сотні інших селянських родин, після колективізації почало швидко занепадати. 20 років тому, коли я там був останній раз, у селі залишалися жити лише дві бабусі родом з Уралу. Як вони там опинилися, так і не зрозумів? Корінних мешканців вже не було. Радянська влада наприкінці свого існування добила це село остаточно.
У суботу, 26 листопада, в День пам'яті жертв Голодомору, запалимо свічки і згадаємо всіх тих, хто помер мученицькою смертю у 1932-1933 роках. І пам’ятаємо, що це стало можливо лише тому, що Україна де-факто була колонією сталінської імперії і керувалася з Москви. Тож попри всі сьогоднішні негаразди цінуймо свободу та суверенітет України, і захищаймо її незалежність всіма силами. Щоби ця історія ніколи більше не повторилася.
При підготовці статті використані матеріалами управління СБУ в Полтавській області та архівів УСБУ
