Моя розповідь про те, що, не дивлячись на всі проблеми і негаразди, на політичні чвари між країнами і урядами, на фінансові та економічні труднощі, завжди залишається місце для добра і людяності, можливість допомогти слабшому і біднішому.
Я — жителька Кобеляк Ніна Гордейчік. Не вважаю себе особливою активісткою чи письменницею, тому зовсім не часто беруся писати листи в газети та ще й сподіватися, що їх опублікують. Але зараз не можу змовчати і не поділитися з людьми своєю простою, але, думаю, що цікавою для багатьох історією. Ми живемо у надто складні і суперечливі часи, коли справжні людські цінності частенько відходять на задній план, затьмарені якимись політичними чварами чи звичайними побутовими проблемами.
Для початку трішки про себе та мою сім’ю. У моєму роду чоловіки є кадровими військовими десантниками у кількох поколіннях. Мій сват був командиром десантної дивізії у місті Кіровабаді, зять Сергій Хоменко працював у штабі ВДВ у Москві. Зараз він на пенсії. Син Юрій Гордейчік у свій час закінчив знамените Рязанське училище ВДВ, брав участь у бойових діях в Югославії. Чоловік теж проходив службу в багатьох так званих гарячих точках.
Навіщо я про це розповідаю? А для того, щоб читачі зрозуміли, що мені, як дружині кадрового офіцера-десантника, довелося багато поїздити світом, бачити різних людей у різних куточках великого Радянського Союзу, потрапляти у різні життєві ситуації. Різного довелось побачити, було багато приємного і радісного, але й — страшного і болісного. Та я завжди вважала, що у будь-якій навіть найскладнішій життєвій ситуації люди повинні і можуть залишатися людьми, бути добрими і щирими, розуміти чуже горе і допомагати в біді.
Зараз в Україні скрутні часи. Дуже багато проблем у державі і не менше у її громадян, простих незаможних українців. І, можливо, комусь здається, що ці негаразди назавжди, а вирватися з кола бідності і нещасть можна лише розштовхуючи інших ліктями, гризучи зубами, борючись за місце під сонцем. І нібито не залишається у цій боротьбі місця для добра і любові. Та думати так — хибно. У будь-якому випадку, я так вважаю. І з радістю хочу розповісти про те, як мені у Кобеляках допомагали.
Я захворіла. Поважний вік, на жаль, сприяє розвитку всяких болячок. От і у мене почала боліти спина. Мучилась я півроку, заглушаючи біль різними знеболювальними пігулками. До лікарів звертатися боялася, бо думала, що стане ще гірше. Та все ж довелося це зробити, адже біль став уже нестерпним. Пішла на прийом до лікаря-невропатолога Руслани Зінченко. Вона мене оглянула, поставила діагноз і порадила пройти додаткове обстеження у хірурга та на МРТ. Фахівці остаточно встановили причину мого захворювання, за що я їм дуже вдячна. Адже самі розумієте, що правильно встановлений діагноз є запорукою успішного лікування. Також приємно вразило ставлення до мене. Усі медики були дуже уважними, намагалися постійно підбадьорити. А це важливо, добре слово теж лікує.
Після обстеження стало зрозуміло, що я потребую допомоги лікаря мануальної терапії. Як відомо, Кобеляки славляться такими фахівцями. Та от біда, через запущену хворобу я вже не могла навіть дійти до потрібного кабінету. Довелось телефонувати лікарю, який там працює, Олексію Руденку. Чесно зізнаюся, не надто сподівалася на те, що мені допоможуть у цій ситуації. Та лікар не відмовив. Шість разів він приїжджав до мене на власній автомашині. Якраз були морози і сніг випав. І допоміг таки мені — болю у хребті я вже не відчуваю.
Багато зараз говорять і навіть пишуть про те, що лікарі думають лише про власний зиск, беруть, а той вимагають із хворих людей гроші. Не знаю, можливо, комусь і не щастить із такими горе-медиками. Але із мене, людини похилого віку і невеликих статків, ніхто й копійки не взяв, навіть натяку на це не було. Навпаки, той же Руденко витрачав власний бензин, аби приїхати до мене.
Багато говорять і пишуть про те, що таких як я, російськомовних, та ще й дружина офіцера колишньої Радянської Армії, не люблять і утискають наші права. Не знаю, не відчувала такого. Я з усіма спілкувалася і спілкуюся на російській мові і ніхто на мене «скоса» не дивиться, не намагається принизити чи образити. Напевне тому, що люди просто залишаються порядними людьми. Цього у них ніяка криза і ніякі політики не відберуть.
