Сьогодні вівторок 3 січня вже 2017 року. Передивився ще раз, цього разу на тверезу голову, новорічне привітання Президента України Петра Порошенка. Після цього прочитав статтю Віктора Пінчука. Це того, що третій у списку найбагатших громадян України. Для тих, хто не читав, коротко розкажу зміст статті олігарха. Переказувати текст виступу Президента не буду, думаю, майже всі слухали і дивились.
Щодо статті Пінчука, то читав її не в оригіналі, бо моя поганенька англійська не дозволяє цього зробити. В газеті «The Wall Street Journal» вона вийшла під назвою «Ukraine Must Make Painful Compromises for Peace With Russia». Нагадаю, що згадана газета вважається дуже серйозною і впливовою у тому світі, де газети дійсно мають вплив. Це вам не «ЕХО» і, тим більше, не «1+1».
Так от, Віктор Пінчук дуже обережненько, делікатненько так, натякає, що можна було б Україні піти на компроміс із Росією і західним світом у питаннях Криму, Донбасу, вступу у Євросоюз і НАТО. Мовляв, змиритися з тим, що Крим буде російським, по меншій мірі років на 30 доведеться, і вибори на Донбасі провести та надати йому більше суверенітету, і про Євросоюз та НАТО надовго забути.
А Президент у своєму новорічному виступі знову говорив про НАТО і Євросоюз.
От кому ви більше довіряєте: Порошенку чи Пінчуку? Я, особисто, — Пінчуку. І не так йому, як особистості, а тим тезам, що він висловив. Звичайно ж, олігарх згадав, що на компроміс потрібно йти заради того, аби на війні не гинули українці. Та, думаю, він написав не все.
Можливо, він, як чоловік дуже розумний і такий, який має доступ до дуже великого масиву інформації, знає, що відбувається у світі великої геополітики. І може здогадуватися, хто і які рішення там буде приймати. І вже прийняв. Ага, і відкрию вам секрет Полішинеля, українського Президента в числі тих, хто приймає рішення, немає. Він не є гравцем на великій геополітичній шахівниці. Як не був і його попередник.
Чому ще я більше довіряю варіантові розвитку подій, озвученому Пінчуком? По-перше, тому що передивився новорічні привітання Порошенка за минулі роки. Так, згідно його слів, ми вже повинні мати отой легендарний безвізовий режим. А ще раніше він обіцяв закінчити АТО на Донбасі, чи то за тиждень, чи за два. А Пінчук такого не обіцяв.
По-друге, тези Пінчука співпадають із моїми власними переконаннями. Ще 26 вересня 2014 року у статті під назвою «Контейнерів вистачить» я написав, що непотрібно голосувати за тих, хто за війну до переможного кінця. А повернути Крим і Донбас можна лише так, як це відбулося у Німеччині, коли східні німці дійсно захотіли жити у ФРН. Чому? Та тому, що там краще, там зарплати вищі і так далі, і тому подібне. От і Україна зможе на ділі, а не на словах, повернути втрачені території не силою зброї, а коли люди там цього захочуть. Елементарно ж, Ватсон! Пінчук обережненько прогнозує, що це може статися років через тридцять. А мені приємно усвідомлювати, що написав про це раніше за олігарха. Каюсь, теж не вільний від марнославства.
А дійсно ж Україна може. Та для цього потрібно в цій державі адекватно сприймати своє місце у світі, дійсно щось змінювати, припинивши перед тим абсолютно безглузду і безперспективну війну.
Ну не переможемо ми в ній зараз, ну доведеться знову миритися із Росією і намагатися торгувати з нею. Ну й що в цьому страшного? Багато країн і народів, потужніших за українців, були у свій час змушені йти на компроміси, поступатися в чомусь. І німці поступались, і японці, і росіяни. Тому що адекватно оцінювали ситуацію і, поступившись сьогодні, повертали втрачене пізніше.
Безумовно, хтось із ура-патріотів, прочитавши цей текст, може ухопитися за шаблю, серце чи ср..ку і заволати «Ми не поступимось, нас ніхто не примусить». Шановні, перечитайте, будь ласка, історію України. Це ж суцільна колекція поразок через власну неадекватність. От тільки непотрібно бла-бла-бла про підступних ворогів та нашу щирість, довірливість і гордість. Дуже це скигління на виправдання схоже.
Ну, а з приводу безвізу та вступу в Євросоюз… Особисто мені хочеться, щоб це сталося. І тому що подорожувати по Європі мені б стало легше і дешевше. І був би не проти закінчити свої дні десь у Тосса-де-Мар чи у Лос Абрігос, а не в Красноярському краї. І не в політиці тут справа, а у кліматі. Бував і там, і там. Можу зрівнювати.
Та якщо цього й не станеться… Народ, та якщо у вас буде достатньо грошей, ви, заплативши за комуналку, навчання дітей, медичну страховку, спокійнісінько поїдете хоч на край світу.
І останнє. Оте повернення, оті компроміси, про які написав Пінчук, можливі при наявності адекватної еліти, тих, хто все це зробить. У нашій політиці таких практично немає. Ні, вони, як люди боягузливі і несамостійні, у будь-якому разі зроблять так, як порішають «великі дяді» з-за меж України. Та якщо неадекватів замінити на адекватних, то це буде швидше, менш болюче і не так образливо для національної гордості.
А взагалі, тренуйте пам’ять. Років через два-три згадаємо, хто був ближчий до істини.
