Мова в цій статті піде не про якісь «високі» матерії, не про державні чи загальнонаціональні проблеми. Ні, ми розповімо про звичайну життєву ситуацію. Але із таких ситуацій і складається все наше життя.
Для всіх нормальних людей втрата близьких є великим горем. Надто, коли мова йде про маму. Адже ріднішої людини ні для кого із нас просто немає. Це — біль, який не вщухне ніколи. Через роки, через десятиліття ми йдемо до місця, де навічно упокоїлась наша матуся. Це — святе місце. Тут ми сумуємо, плачемо, згадуємо прикрі і приємні моменти із тих часів, коли мама ще була з нами. Звичайно ж, усі нормальні люди вважають своїм вічним обов’язком доглядати за могилками своїх рідних, саджати там дерева і квіти, підтримувати чистоту й порядок. Так робимо і ми.
І ось у один не надто прекрасний день, прийшовши на кладовище, що в селі Мідянівка, до могилки мами, ми бачимо, що квіти на ній з’їдені. Скрізь — послід і сліди тварин. Шок, біль, розпач, образа — за одну мить всі присутні пережили цілу гамму негативних відчуттів. І справа тут не лише в тому, що були знищені результати нашої праці, наших зусиль. Адже ми саджали ті квіти, возили воду з Кобеляк у Мідянівку, доглядали за могилою, як могли. Це має значення, але це — не головне. Найприкріше — усвідомлювати той факт, що поряд живуть люди, якщо таких істот можна називати цим словом, для яких немає нічого святого. Їм начхати на чуже горе, на чужу пам’ять, на чужих батьків. А, можливо, і на своїх?
Звичайно ж, ми провели своє невеличке розслідування, щоб дізнатися, хто причетний до цього прикрого інциденту. Нам розповіли, що живе в цій місцині жінка на ім’я Ірина. Вона утримує овець. І та отара пасеться будь-де, без нагляду і контролю. Люди, які нам про це розповіли, теж обурювались цією ситуацією. За їх словами, вони неодноразово спілкувались із Іриною. Намагались їй пояснити, що не можна допускати, аби домашні тварини заходили на кладовище. А вона відповіла, що пасти овець не буде, а ті, кому ситуація не подобається, нехай обгороджують кладовище або сторожують його. Ми звернулися і до сільського голови Сергія Кобеля. Він пообіцяв вжити заходів, аби таке неподобство не повторилося. Сталася описана подія влітку минулого року.
Аж ось на початку березня, у день пам’яті мами, ми знову поїхали на кладовище. І побачили ту ж печальну картину. Знову з’їдені квіти, стоптана земля, понівечена могила. Нашому обуренню не було меж. Невже у цієї людини немає хоча б краплини совісті, краплини співчуття до чужого горя? Як можна бути такою бездушною і безвідповідальною?
Ми не знаємо, у які органи потрібно звертатися із проханням, щоб були прийняті адекватні міри. Власниця овець на нас та інших людей начхала, сільська влада нічого вдіяти не може. Можливо, хоча б стаття в газеті примусить одну задуматися, а інших — вжити заходів.
