За вікном середина весни. Пора не для полювання. Але на те, щоб згадувати і описувати історії із мисливського життя, ніяких обмежень і заборон немає. Тому читайте мою чергову бувальщину.
Усі, хто займається полюванням, звикли ділити колег по захопленню на різні категорії. Усе це, звичайно, є умовним розділенням, але воно існує. Як правило, мисливці діляться за тим, якому виду полювання віддають перевагу. Одні полюбляють полювати на пернату дичину, іншим потрібен лише дикий кабан, ще хтось любить бродити степами в пошуках зайців. Ну, є, звичайно, й такі, кому лише справжнє африканське сафарі подавай. Але про таких я писати не буду. Та й, думаю, серед земляків не надто багато знайдеться таких, кому доводилось «наводити мушку» на слона чи носорога.
Я розповім досить оригінальну історію розділення мисливців на категорії. Так от, вони бувають ще й активними чи пасивними. Ні-ні, мова не йде про справи сексуальні, ми говоримо виключно про полювання.
Хто є мисливцем активним. Це ті, хто дійсно «горить» бажанням вислідити і вполювати звіра, незалежно від його розміру, хто отримує від цього процесу величезну кількість адреналіну та позитивних емоцій.
Пасивні мисливці. Це ті, хто результатом абсолютно не переймаються. Вони не будуть ганятися за зайцем, тим більше — кабаном, витрачаючи останні сили та набої, не плигатимуть разом із собакою в холодну воду, щоб дістати впольовану качку. Ні, такий драйв і адреналін їм не потрібні. Для пасивних мисливців полювання є виключно можливістю відлучитися від повсякденних турбот на лоні природи. А чи вдалося при цьому когось уполювати, то діло десяте. Ось про такого мисливця, досить відомого у Кобеляках чоловіка, я й розповім.
Було це у грудні 2007 року. Під час полювання на кабана після чергової загінки учасники полювання зібралися у обумовленому заздалегідь місці. І раптом виявили, що одного з колег немає. А він мав знаходитись у засідці. Почали тривожитися, раптом із чоловіком щось сталось. Я, знаючи, де він мав знаходитися, зголосився піти на пошуки.
Наблизившись до місця, де колега сховався у засідці, почув дивний звук. Щось чи то харчало, чи гарчало, чи хрипіло. Спершу я навіть подумав, що дивні звуки видає кабан. Але швидко зрозумів, що у цьому випадку про дикого звіра не йшлося. А, коли зовсім наблизився, то остаточно впевнився, що здогадався правильно.
Звуки видавав мій товариш Володимир. Зручно вмістившись на поваленій розлогій деревині, чоловік солодко спав. І хропів при цьому так, що міг розлякати всіх кабанів в окрузі. Кілька хвилин я навіть роздумував, стоячи над ним. Володя так солодко спав, що мені було шкода його будити. Але ж інші товариші чекали на місці збору. Тому розбудив. Як виявилося, Володя навіть рушницю не заряджав. Як став у засідку, так одразу і заснув.
Той мій товариш нічого не вполював. Та його енергії і прекрасному настрою під час обіду могли позаздрити навіть ті, хто того дня здобули трофеї.
