— Надіє Семенівно, чи зазнало ваше особисте життя змін за той час, що ви працюєте заступником голови Полтавської облдержадміністрації, а заодно й представляєте громаду як депутат в обласній раді?
— Зазнало. У мене майже не залишилося часу на домашні справи. Я дуже мало бачу своїх внуків і мало приділяю уваги дому, побуту. Я минулого тижня брала відпустку на кілька днів: потрібно було добре відмити кухню, перебрати все у своїх шафах. Бо я цього, правду кажучи, не робила чотири роки. В іншому плані — жодних змін: не змінився соціальний чи фінансовий стан ні в мене, ні в членів моєї родини. Я не змінила помешкання: як поселилися з чоловіком 30 років тому у двокімнатній квартирі в багатоповерхівці на Половках, так і мешкаємо там донині. Мій чоловік та син не змінили роботу: син як працював дитячим хірургом у міській дитячій лікарні у Луцьку, так і працює. Чоловік — у Полтавському обласному центрі зайнятості. Дуже часто владу і депутатство пов’язують із такими собі «надможливостями». У мене їх немає. Посада заступника голови й статус депутата ніяких додаткових можливостей мені не дали. Крім того, що залишилося менше часу для себе, родини, власних інтересів та вподобань, більше нічого не змінилося.
— Члени родини претензій ще не висувають? Чи все-таки з розумінням ставляться до вашої зайнятості на роботі?
— Чоловік сприймає це, як належне, намагається підтримувати. А от із сином і онуками набагато складніше. Особливо з онуками. Недавно моєму молодшому онукові виповнилося два роки. Діти чекали, що ми з чоловіком приїдемо. Та я не змогла поїхати, на заваді стала ситуація з виборами — зараз заміняю заступника, який опікувався питаннями підготовки до виборчого процесу.
— А в роботі поєднання двох статусів — чиновника і депутата —сприяє чи заважає?
— Не те, щоб заважало, але коли депутати на комісіях висловлюють своє незадоволення щодо тих чи інших дій обласної адміністрації, інколи, забувають, що я ще й депутат.
— Приймаєте на себе удар?
— Так (сміється). Якщо ж говорити серйозно, то статус депутата у роботі в адміністрації допомагає. Кілька років поспіль депутати обласної ради відбивалися від програми «Молодь Полтавщини», як від якоїсь нав’язливої мухи, навіть до кінця не слухали пропозиції й відмовлялися її приймати. Торік ми все-таки прийняли цю програму — реальну, з пристойним фінансуванням усіх заходів, починаючи від оздоровлення, роботи з молодими інвалідами і закінчуючи патріотичним вихованням молоді. Ця програма діяла торік, продовжена на 2010 рік. Я її ініціювала і, напевно, якби не мала такого впливу в обласній раді, навряд чи цю програму прийняли б. А в 2007 році уперше в Україні саме в нашій області було прийнято програму профорієнтації шкільної молоді. Завдяки їй ми можемо ознайомити випускників шкіл, майбутніх абітурієнтів з тим, який ринок праці їх очікуватиме через 5 років, коли вони закінчать виші.
— А чим відрізняється обласна програма зайнятості населення від тих, які діяли в Україні раніше?
— До цього в Україні 16 років програми зайнятості формувалися на основі нічим не підтверджених цифр. У 2008 році уперше депутати обласної ради прийняли на два роки програму зайнятості, яку формували, починаючи з кожного села. До речі, закон цього не вимагає — це наше власне ноу-хау. На базі сільських програм формували програми районні та міські — і вже потім обласну. Ми зробили своєрідний зріз ринку праці у кожному селі, з’ясувавши, скільки населення працездатного віку в тому чи іншому населеному пункті, який відсоток зайнятого населення, скільки незайнятих і які робочі місця у цьому селі та в зоні транспортної доступності треба створювати. Не можу вам передати, який то був спротив з боку сільських голів! Адже в їхні повноваження така робота не входить. Ми ж їх змусили формувати ринок праці. Та коли торік розробляли програму на 2010—2011 роки, такого спротиву вже не було, бо сільські голови зрозуміли, як це треба робити, і побачили економічний ефект від дії програми.
Має область власну програму залучення безробітних і до оплачуваних громадських робіт. Коли прийшла працювати на посаду заступника голови облдержадміністрації, в області на громадських роботах працювали мешканці лише12 міських і сільських рад. Фінансування цієї програми становило аж 300(!) гривень. Нині обсяг фінансування — майже 12 мільйонів гривень. І практично всі міські та сільські ради задіяні у цій програмі. Це дає часткову зайнятість, можливість фонду зайнятості отримати гроші, які підуть на оплату безробітним, будуть сплачені у якості податків та надійдуть до Пенсійного фонду.
— На яких громадських роботах задіяні безробітні області?
— Йдеться, як правило, про благоустрій, роботу в соціальних установах та інтернатах, міських і районних лікарнях, архівах тощо. Потреба у робочих руках дуже велика.
Ще один наш здобуток — це програма соціального захисту інвалідів. Не можу коментувати, чому її не прийняли раніше. Узагалі, до проблем людей з особливими потребами завжди було залишкове ставлення. П’ять років тому мене прикро вразив візит до інтернатних закладів області. Довго не могла забути побачене… За два роки нам вдалося кардинально змінити ситуацію. Це абсолютно відкриті заклади з нормальними умовами життя. До того ж у кожному районі при територіальному центрі соціального захисту населення є відділення реабілітації для людей з особливими потребами. У 2004 році їх на область було лише 8, сьогодні — 35. Не всім інвалідам потрібно йти до лікаря, інколи набагато важливіша звичайна консультація у психолога чи спілкування з іншими людьми. Відсутність такого спілкування і є однією з головних проблем людей з обмеженими можливостями. Мені прикро говорити, але «доступність» інвалідів до державних установ, громадських будівель, торговельних центрів чи закладів культури вражає. І хоч існують відповідні нормативні документи, у наших містах продовжують будувати такі пандуси, що ними піднятися не може навіть здорова людина…
До речі, у рамках програми ми створюємо й робочі місяця для інвалідів. Їх кількість за чотири роки зросла удвічі — з 8 тисяч до 16-ти. Нехай інваліди працюють не повний день, отримують неповну зарплату — головне, що вони спілкуються з іншими людьми.
От втілити в життя такі програми і допомагає статус депутата обласної ради.
— Минулий рік запам’ятався не лише економічною кризою, а ще й епідемією грипу. На хвилі захворювання знову заговорили про реформування медичної галузі. Що в області вже зроблено на шляху реформування? І що не вдалося зробити?
— На Полтавщині вдалося швидко зняти напругу, опанувати ситуацію саме завдяки роз’яснювальній роботі. Ми зробили все, аби навіть ті, хто не захворів, звернулися до лікаря, отримали консультацію й поради фахівців. Тому область має один із найнижчих показників смертності від ускладнень після грипу та високий показник тяжкохворих, яких вдалося виходити. І, до речі, та реформа, яку в області розпочали у сфері медицини чотири роки тому, значною мірою й сприяла цьому. Ми прагнемо, щоб на медичні заклади області вплив чиновників став мінімальним. Проте лікарі мають усвідомлювати, що кожен крок, особливо невдалий, буде проконтрольований фахівцем у сфері медицини вищого рівня. З іншого боку, зросла кількість мешканців області, які користуються послугами лікарів сімейної медицини. Нам вдалося повністю перевести на бюджетне фінансування первинну медичну допомогу, лікування СНІДу, туберкульозу, онкологічних хвороб, піклування про матір та дитину.
— А от побороти так звані «благодійні фонди» у лікарнях не вдалося.
— Якщо говорити про обласні заклади охорони здоров’я, там було значно обмежено «благодійні фонди» та інші платні послуги. Платити за медичні послуги громадянину доведеться лише за умови проходження в обласних закладах додаткової діагностики з власної ініціативи. Лікування за рекомендаціями лікаря — за бюджетні кошти. Побороти «благодійні фонди» на рівні районів і міст таки дійсно не вдалося. Тут ця проблема пов’язана з тим, що ліжок і посад у закладах охорони здоров’я значно більше, ніж потрібно за нормативами. І левова частка коштів іде на утримання інфраструктури, а не на надання послуг. От і беруть гроші з пацієнтів на «утримання лікарні». Зрозуміло, що громадськість використання цих коштів не контролює. І людина насправді не є благодійником — вона платить за медичну послугу.
— А як щодо розпорядження губернатора, яким у лікарнях планувалося ввести платні медичні послуги?
— Таким чином ми планували витіснити з лікарень неофіційні платні послуги, щоб усе було законно: якщо громадянин платить за медичну послугу, він має отримувати квитанцію. І якщо цю послугу надали неякісно, матиме на руках документ, щоб пред’явити претензію і вимагати повернення грошей чи безкоштовного лікування.
— Недавно депутати обласної ради збиралися з приводу прийняття бюджету. Але ж, згідно з Бюджетним кодексом, першим має бути прийнятий Держбюджет?
— Сесія буде, і ми розглядатимемо на ній бюджетні питання, бо за 2009 рік область має значне перевиконання бюджету — так звані вільні лишки. І жодний бюджетний кодекс не забороняє нам ними розпорядитися. Ми не можемо чекати, доки приймуть Держбюджет, це розуміє значна частина депутатів обласної ради. Я взагалі є відвертим опонентом того, що всі ситуації, які відбуваються на центральному рівні, переносяться на місця. Ми не можемо бути такими залежними від тих баталій, що відбуваються у столиці. І незважаючи на це, в області в повному обсязі вдасться утримувати цього року всю бюджетну сферу, починаючи від села і закінчуючи обласним рівнем. Ми не допустимо заборгованості у бюджетній сфері. Навіть коли після виборів адміністрація на певний час «замре», доки не призначать нового голову, установи працюватимуть, вчителі навчатимуть, лікарі лікуватимуть. Це і є система. Поганий той керівник, під час відсутності якого підприємство перестає працювати. А от відсутність хорошого керманича не помічають — всі служби працюють, як злагоджений механізм. Це і є Європа, коли зі зміною влади не змінюється життя. Така позиція нинішньої виконавчої влади.
