«Легко на серці від пісні веселої...»

Серед тих, кому полтавська земля дала творчі крила, зоріє ім’я талановитого композитора Ісака Дунаєвського. Радянський Моцарт — так назвав Ісака Дунаєвського відомий радянський кінорежисер Іван Пир’єв, Лохвицький Моцарт називає композитора мистецтвознавець Георгій Шибанов, «Червоний Моцарт» — назва книги про Ісака Дунаєвського російського письменника Дмитра Минченока. Після розвалу Радянського Союзу дехто намагався охрестити Ісака Дунаєвського «співцем сталінської доби» і вимагав навіть викинути його творчість на смітник. Але його мелодійні, сповнені сонячного світла пісні, мелодії з фільмів і оперет продовжували жити, бо вони, як кожен високий мистецький витвір, не підвладні часові.
Ісак Беру Йосиф Бецалів Цалієвич (таке повне ім’я Дунаєвського) народився 18 (30) січня 1900 року в Лохвиці, в сім’ї заможного банківського службовця. Євреї, як іспанські гранди, вважали, що чим більше у чоловіка імен, тим більше у Всевишнього для нього дарунків. Родинне прізвище утворилося від річки Дунай, на березі якої проживали предки Дунаєвських, доки одного з них доля не привела до Лохвиці.
Дід Ісака, Симон Бецалів, був відомим синагональним кантором, знався в музиці, написав чудові єврейські гімни, які, як стверджують музикознавці, і зараз популярні серед хасидів в Америці. Батько — Цалі Симонович, працював касиром в місцевому банку з чудернацькою назвою «Общество взаємного кредиту», а також мав власний комерційний бізнес — виготовлення фруктової води, яку вважали найкращою в Лохвиці. Цей факт Ісак Дунаєвський завжди замовчував, зрозуміло чому…
Мати Розалія Ісаківна — мала чудовий голос, грала на скрипці та клавікордах (попередник рояля). Разом з родиною проживав рідний брат батька — Самуїл, професійний музикант, композитор, якого в Лохвиці місцеві мешканці вважали диваком, занесеним в Лохвицю «зеленим потягом з іншої планети під назвою Пітер або Москва». Він був володарем великого грамофона і щосуботи з будинку Дунаєвських долинали звуки музики.
Але більш звучним був міський оркестр, який кожної неділі грав у міському саду під керівництвом скрипача Лантуха. До речі, дядя Самуїл писав для цього оркестру музичні твори і виступав в ролі музичного консультанта.
Крім того, у місті з кінця 19 століття діяла напівпрофесійна театральна група, а із зведенням у 1901 році Народного дому, якій збудували, як справжній театр, вона отримала постійну сцену. Відтоді Лохвиця стала відомим театральним містом. Сюди приїздили на гастролі російські та українські мандрівні театральні трупи, зокрема, полтавського мецената і антрепренера Ф.Волика. У її складі були уславлені корифеї української сцени Марія Заньковецька, Марко Кропивницький, Микола Садовський та інші.
Ось у такій благодатній театрально-мистецькій атмосфері міста розвивався талант Ісака Дунаєвського. Музика з дитинства ввійшла в життя майбутнього композитора. Батьки рано помітили здібності хлопчика до музики і всіляко їх заохочували. Коли виповнилося шість років старшому брату Борису (в родині Дунаєвських було п’ятеро синів — всі стали музикантами і донька — вчителькою), запросили вчителя — режисера місцевого театру Дьякова, який також був прекрасним піаністом. Тоді в будинку і з’явився новий предмет, виписаний з Києва, — піаніно фірми «Дидерикс», який замінив клавікорди. Маленький Ісак, крадькома пробирався в кімнату, де Борис вчився музиці, і в шість років вже опанував музичну грамоту, і на слух міг підбирати мелодії. У 7-8 років маленький Моцарт з Лохвиці став музикантом, гастрольні маршрути якого пролягали будинками близьких друзів родини Дунаєвських. У десять років Ісак почав писати перші музичні п’єси, тексти до яких придумував сам.
Весною 1910 року Ісак з Борисом складали іспити до середнього навчального закладу для хлопчиків, який тільки-но відкрився в Лохвиці. Хоч іспити брати склали на «відмінно», але в училище вони не вступили. Причиною тому була відсоткова норма, діюча для єврейських дітей в казенних навчальних закладах. Батьки вирішили направити синів на навчання до Харкова. Для цього треба було вирішити питання «черти оседлости», введену царатом. Для того, щоб проживати єврею в Харкові, потрібно було мати соціальний статус хоча б дрібного ремісника. Питання було вирішено таким чином: дітей віддали учнями до майстра—палітурника, і вони, склавши іспит, одержали звання підмайстрів. Шлях до навчання був відкритим.
Брати почали навчання в Харківській гімназії і одночасно в музичному училищі Імператорського Російського музичного товариства. Ісак вчився грати на скрипці у професора Йосифа Ахрона і згодом професійно оволодів всіма тонкощами цього інструменту. Особливо він полюбляв патетику звучання скрипки, що згодом стане основою для його маршів, під які молоді юнаки та дівчата крокуватимуть Красною площею під час фізкультурних парадів в Москві (фільм «Цирк»).
Харків справив на майбутнього композитора величезне враження своїм розмаїттям мистецького життя. Тут була консерваторія, театри, зокрема оперний. Щороку відділення Російського музичного товариства організовувало в місті десятки концертів. Ставилися опери, в яких виступали Федір Шаляпін, Леонід Собінов. За диригентським пунктом стояли Сергій Рахманінов, Сергій Танєєв. Саме з того часу Ісак Дунаєвський почав мріяти писати музику для музичного театру.
З п’ятнадцяти років Ісак починає активно займатися музичною творчістю. Тільки за півроку, за свідченням брата, у нього набирається до півсотні закінчених музичних творів.
З початком громадянської війни Ісак Дунаєвський повертається до рідного міста і поринає у гущу культурно-мистецького життя. Зокрема, він виступає у місцевій газеті як публіцист, пропагуючи музичну культуру і шанобливе ставлення до мистецтва. Згодом повертається до Харкова, але не пориває зв’язок з Лохвицею. У 1919 році він стає одним із організаторів Народного університету культури, при якому діяло музично-драматичне товариство, яке він і очолював. Шибанов стверджує, що Ісак Дунаєвський брав також участь у виставах місцевої театральної трупи. Йому навіть довелося грати лікаря Чебутикіна у п’єсі Антона Чехова «Три сестри».
Ісаку Дунаєвському було 17 років, коли почалася революція. Лозунг «Вся влада Радам» відкинув старі пісні, яких навчали в музичному училищі. Весь світ закрутився в хороводі змін, життя людини нічого не коштувало. У Харкові у той час головною загрозою для Ісака та Бориса Дунаєвських стало їх власне прізвище. Час від часу нова влада шукає якогось борця за свободу, злочинця Дунаєвського. Хто це, брати до пуття не знають, але в пресі періодично друкуються оголошення про його розшук. (До речі, в Полтаві на той час були відомі дві особи, які носили прізвища Дунаєвський, — голова Полтавської ради робітничих та солдатських депутатів та анархіст, вбивця командира Богданівського полку Ластівченка).
Після революції музичне училище, в якому вчився Ісак Дунаєвський, перетворили на консерваторію, де і продовжував вчитися майбутній композитор по класу скрипки. За станом здоров’я його не взяли до війська ні червоні, ні білі. Влітку 1918 року Ісак Дунаєвський закінчує гімназію із золотою медаллю і хоча мріє тільки про музичну кар’єру, не покидаючи навчання в консерваторії, вступає до Харківського університету на юридичний факультет. Таке раптове рішення, мабуть, було пов’язане з порадою батька, який вважав заняття музикою непрактичною справою. Ісак відвідує всі театри Харкова, знайомиться з провідними акторами, продовжує займатися музичною творчістю. Згодом він вимушений був залишити університет і влаштувався концертмейстером оркестру Харківського драматичного театру, одночасно виконуючи в спектаклях партію соло на скрипці. У цей час він пише свій перший великий вокальний твір — сюїту «Пісня піснею».
У 1919 році більшовики ввели свої паспорти. У новому документі в Ісака змінюється ім’я: Ісак Цалієвич став Ісаком Йосиповичем, пізніше Ісаком Осиповичем.
Працюючи в театрах Харкова, Ісак Дунаєвський серйозно зайнявся композиторством. Про його працьовитість ходили легенди. Композитор пише музику для спектаклів за один—два дні. Його поважають і цінують у театрі.
Але в кінці 1921 року Ісак Дунаєвський раптово залишає театр, різко змінює своє життя — стає секретарем-кореспондентом Наркомату зовнішньої торгівлі УРСР. Причину такого повороту в його житті дослідники творчості композитора вбачають у спробі уникнути військової служби (з 1921 року була введена загальна обов’язкова військова повинність), а також його одруження, що зобов’язувало утримувати сім’ю. Та це продовжувалося недовго — любов до театру, до музики переважила. На початку 1922 року він повертається до Харківського драматичного театру, пише музику для постановок режисерів Синельникова та Ільїна. Пізніше композитор напише: «Праця в театрах малих форм Харкова сприяла розвитку моїх творчих спрямувань у бік простої та широкої мелодики».
З новою економічною політикою Москва стає центром музично-театрального мистецтва. У травні
1924 року Ісак Дунаєвський залишає Харків та їде до Москви. У Москву він приїхав уже досвідченим композитором і почав працювати музичним керівником кількох театрів у саду «Ермітаж». Перший шлюб Ісака Дунаєвського з Марією Швецовою був невдалим; у 1925 році Ісак Дунаєвський одружується із Зінаїдою Судейкіною, у минулому солісткою балету, завідувачем хореографічної частини Державного театру сатири. Подружжя Дунаєвських переїздить у Крим, де композитору запропонували очолити музичну частину Симферопольського театру. Головною причиною переїзду родини до Криму була можливість (як сподівався композитор) заробити кошти на купівлю квартири в Москві. Для Симферопольського театру композитор пише музику до спектаклів. Саме в Криму Ісак Дунаєвський дізнався про те, що з’явилася його перша друкована праця — ораторія «Комуністи». Ось як він сам оцінює свій музичний твір: «В свет выпрыгнула, наконец, моя халтура «Коммунисты». Мне стыдно за мое творчество. Это просто ирония, что первое мое печатное произведение сделано так. Впрочем, такие вещи лучше не пишутся…».
У 1926 році Ісак Дунаєвський з дружиною повертаються до Москви, так і не заробивши кошти на купівлю квартири. Працює в Театрі сатири, створює музику для спектаклів, у 1927 році пише свою першу оперету «Женихи», а в 1928 — «Ножі».
Дунаєвський, автор пісень, балад, оперет і балетів, не зміг себе повністю реалізувати в Москві і тому згодився на пропозицію Леоніда Утьосова переїхати до Ленінграда (Санкт-Петербург) та очолити музичну частину естрадного театру «Мюзик-хол». Створювалися нові види мистецтва. Серед них — радянський джаз, ініціатором якого став Леонід Утьосов. Він і запрошує до своєї команди Ісака Дунаєвського. Композитор згадує: «Почему я уехал из Москвы в 1929 году? Мне особенно тяжела пертурбация, обрушившаяся на мою голову на музыкальном фронте того времени, так как я был уже к тому времени композитором с большим именем в театральном мире… Я должен был бежать, скрыться в «Мюзик-холле», уйти из всех композиторских объединений, где сидели ненависники всего живого».
Творча дружба двох вихідців з України, наділених не лише музичним, а й гумористичним хистом, увінчалася створенням комедійного фільму «Веселі хлоп’ята». Робота в кіно, що почалася з 1934 року, принесла композитору всенародну любов і заслужену славу. Його пісні до стрічок режисера Григорія Александрова «Цирк», «Волга-Волга», «Кубанські козаки» співали всюди. Ці фільми-агітки, зняті на ідеологічне замовлення, вже б давно забулися, але завдяки чудовій музиці, яка не може не хвилювати, вони не сходять з екранів і нині. Загалом же Ісак Дунаєвський створив більше трьохсот пісень. Всі вони відзначаються надзвичайною мелодійністю, щирістю почуттів, проникливістю.
Надзвичайно популярними були оперети композитора, яких всього дванадцять. На рівні класичних зразків цього жанру звучать і нині його «Вільний вітер» та «Біла акація», яка присвячена Одесі і стала лебединою піснею Дунаєвського.
Життя композитора не було безхмарним. Він писав свої життєрадісні твори в часи голодоморів і сталінських репресій. Жорстоких переслідувань зазнавали його друзі: Леонід Утьосов, Михайло Булгаков, Ілля Ільф, Євген Петров, сценарист фільму «Веселі хлоп’ята» Микола Ердман. Будь-якої ночі й по Дунаєвського міг приїхати енкаведистський «воронок». «Вслухайтеся-но у звучання увертюри до фільму «Діти капітана Гранта», — пише мистецтвознавець Сергій Кучерина, — й запитайте себе, чому цю бравурну музику композитор написав саме в мінорній тональності, чи не була ця мінорність ознакою його доби?» У листі до Людмили Райнль-Головиної Ісак Дунаєвський писав: «Да, я благополучно сижу на пороховой бочке, не взорвавшейся до сих пор исключительно благодаря моему умению «творить жизнь» и благодаря удивительной способности отдалять час расплаты за счет трагических противоречий, разъедающих жизнь и целостность всех участников этой житейской драмы…».
Неоднозначні стосунки склалися у Дунаєвського зі Сталіним. У 1937 році до композитора звернувся керівник НКВС Єжов і сказав, що потрібна пісня про Сталіна. Така пісня була написана. Прослухавши її, Сталін промовив: «Товариш Дунаєвський доклав увесь свій чудовий талант, щоб цю пісню про товариша Сталіна ніхто не співав». У 1940 році Сталін, побачивши фільм «Большой вальс», сказав: «А що думає про створення аналогічної радянської картини Дунаєвський?» Такий фільм було створено режисером Григорієм Александровим та Ісаком Дунаєвським — «Світлий шлях», за що у 1941 році композитор одержує Сталінську премію.
Під час Другої світової війни Дунаєвський — керівник ансамблю пісні Центрального будинку залізничників, написав пісню «Моя Москва», яка розглядалася, як один із варіантів Гімну Радянського Союзу. Слова до пісні написані поетом Марком Лисянським і серед них: «Здравствуй, город великой Державы, где любимый наш Сталин живет». Зникла ця строфа у 1953 році зі смертю Сталіна.
У 1947 році, коли в Чехословаччині знімали фільм «Весна», Дунаєвський дав інтерв’ю кореспонденту газети правого спрямування. У цей час в театрах Союзу успішно йшла оперета Дунаєвського «Вільний вітер», яку було висунуто на Сталінську премію. Сталін особисто викреслив композитора зі списків лауреатів. І все ж за фільм «Кубанські козаки» Ісак Дунаєвський одержав Другу Сталінську премію та звання народного артиста РРФСР.
У творах Дунаєвського відчувається відлуння українського мелосу і його важко не помітити. На цьому він зростав і виховувався, він формував його образну музичну мову. Колись композитор Петро Чайковський, що був тісно пов’язаний з Україною, написав: «Є щасливі, обдаровані народи. Такий народ, народ-музика — це українці».
Ісак Осипович помер 25 липня 1955 року в розквіті творчих сил. Та незважаючи на те, що його творчість розвивалася у руслі ідеологічно вмонтованих чинників, що, безперечно, дуже сковувало великий талант композитора, його пісні та неповторні мелодії завжди народжуватимуть у серцях людей великі естетичні переживання і заряджатимуть їх силою життєствердного духу.

Логін:
Пароль:
запам'ятати