«Ой, краще б я дояркою була!» — іноді, коли траплялися труднощі, виривалося з вуст знаменитої артистки
Тамара Іванівна, дружина поета-пісняра Дмитра Луценка, котрий написав для Раїси Кириченко багато чудових пісень, згадувала про те, у яких муках народжувалася «Мамина вишня», що стала згодом популярною.
— Спершу композитор Анатолій Пашкевич задумав створити пісню на згадку про свою маму. Вона померла в ту пору, коли цвіли тюльпани. Анатолій написав музику, а Дмитро Омелянович повинен був скласти вірші про мамині тюльпани, — розповідала Тамара Іванівна. — Виконати пісню запропонували Раїсі Панасівні. У цілому текст їй сподобався, але вона попросила дещо в ньому змінити, щоб пісня вийшла більш проникливою. Дмитро врахував побажання. «Все одно не так», — не погоджувалася співати артистка. Чоловік мучився, переписував слова кілька разів, але Раїса Панасівна не відступала від своїх вимог. Усе вирішив випадок. Дмитро Омелянович якось пішов на могилу матері. На ній саме доцвітала молоденька вишня, що виросла сама по собі. «Плаче тепер білим цвітом мамина вишня...» — сказав мені, повернувшись додому. І відразу зрозумів: народилася нова пісня, про мамину вишню. Зателефонував Пашкевичу, він схвалив зміни. А коли прочитав вірші Раєчці, та розридалася прямо в слухавку. Це було якраз те, чого вона чекала...
Поет Дмитро Луценко (теж родом з Полтавщини, як і Раїса Кириченко) разом із композитором Анатолієм Пашкевичем написали й пісню, яка, можна сказати, вивела артистку в широкий світ. Це знаменита «Хата моя, біла хата». Вона стала першою піснею, яку артистка Черкаського народного хору Раїса Кириченко записала на республіканському радіо. Це пісня про долю самої співачки.
— Я вийшла з народу, співаю народні пісні й ніколи не відокремлювала себе від села, — говорила Раїса Панасівна в одному з інтерв’ю. — Я жила його проблемами, болями, радостями. Я прив’язана до села, не соромлюся цього, я цим пишаюся.
— Ой, краще б я дояркою була! — іноді виривалося в Раїси Панасівни, коли щось не ладилося, — згадує чоловік покійної артистки Микола Кириченко.
Справді, свою трудову діяльність Рая Корж (дівоче прізвище Раїси Кириченко. — Авт.) починала дояркою на колгоспній фермі в селі Корещина Глобинського району, де виросла й де похована. У шістнадцять років вона, працюючи на підміні, видоювала вручну за раз по дванадцять—чотирнадцять корів. А за день це доводилося робити тричі. І щораз по три бідони молока...
«Доцю, ти й дотепер корів доїш, — якось сказала їй, уже відомій артистці, мама. — Ти заснула вдень, і я бачила, як твої пальчики, натруджені з дитинства, смикаються».
Рая змалечку тільки й мріяла про те, щоб стати артисткою, але куди сільській дівчині було рипатися? Колгоспникам тоді не видавали паспортів, тому в більшості їхні таланти так і залишалися не розкритими. Раїсі пощастило — одного разу, коли вона, стоячи на кузові вантажівки, виступала на районному святі, її неповторний голос почув керівник хору при Будинку культури Кременчуцького автозаводу Павло Оченаш. Наступного дня Павло Федорович був уже в голови колгоспу. «Відпустіть Раю Корж у місто, в неї талант співачки, я візьму її у свій хор», — просив керівника. «А хто корів буде доїти?» — упирався той. Півроку воював Оченаш, а разом з ним і батько Раїси, за те, щоб дівчині все-таки видали паспорт.
Це відкрило їй дорогу до
своєї мрії. Але куди б не закидала доля Раїсу Кириченко, вона завжди поспішала додому, у свою Корещину, де в маленькій хаті-мазанці її чекала мама. Тепер на цій хаті висить меморіальна дошка зі словами з однієї з її пісень, написаної полтавським автором Леонідом Вернигорою: «Мене отут мама сповила і над колискою співала. У цій хатині край села мене вона благословляла...».
«Для моєї пісні потрібна свобода. А вільний той, хто прощає. Тому я всім прощаю»
Творчий шлях української Чураївни, як почали називати в народі Раїсу Кириченко після того, як у її репертуарі з’явилася пісня про легендарну красиву піснярку Марусю Чурай, котра жила колись у Полтаві, складався непросто. Їй заважав... унікальний народний голос. Тому з першого разу й не прийняли її до Полтавської обласної філармонії, «щоб не виділялася» на тлі академічних голосів.
Вона сповна пізнала, що таке людська заздрість. Її популярність, творче зростання декому з колег не давали спокійно спати. Були анонімки у високі інстанції, було відверте невдоволення.
— Рая ніколи ні з ким не з’ясовувала стосунків, — згадує Микола Михайлович, котрий був незмінним концертмейстером своєї дружини і її вірним супутником життя. — Хоча, зрозуміло, переживала через це. «Дружи зі мною, і все в нас буде добре», — сказав я їй в один з таких неприємних моментів. «Я всім усе прощаю. Хто прощає, той вільний. А для моєї пісні потрібна воля», — відповіла Рая.
Справжнє визнання до співачки прийшло в той час, коли вона була солісткою в Черкаському народному хорі. Однак Раїсі Кириченко було тісно в його рамках, їй хотілося більшого. Тому вона із задоволенням приймала запрошення про співробітництво з іншими колективами. Навіть не маючи ще високих звань, виступала на концертах із власним репертуаром разом з багатьма популярними артистами, відомими оркестрами України й Радянського Союзу, у тому числі й естрадно-симфонічним оркестром Центрального телебачення під керівництвом Юрія Силантьєва.
— У Раїси Панасівни тоді було досить багато пісень російською мовою, однак у Москву вона зазвичай везла яку-небудь українську, — продовжує Микола Михайлович. — Це була її умова, і з нею рахувалися.
Прожило подружжя душа в душу сорок два роки.
— Пов’язати з кимось свою долю, значить, дихати з цією людиною одним повітрям, їсти з однієї ложки, — вважає Микола Михайлович. — Це не просто. Упевнений: шлюби народжуються на небесах. Тому, напевно, я не можу пустити у свою душу більше жодну жінку. І на роботу не можу влаштуватися — мені не вистачатиме Раї. Адже з нею ми все життя разом...
Микола Михайлович непомітно витирає зрадливу сльозу.
— Усі ці п’ять років я займаюся тим, що переписую Раїні пісні (їх близько двох сотень) зі старих аудіо-касет на диски, створюю фонотеку, — продовжує, перевівши подих. — Справа просувається повільно, оскільки доводиться просити допомоги в звукорежисерів, котрі володіють комп’ютером, а вони, хоч і не відмовляють, але роблять це в перервах між основною роботою. Та і я довго не можу дивитися Раїні записи — тяжко.
Доки тривала наша бесіда, Микола Михайлович, я помітила, раз у раз прислухався до радіо. Ми сиділи в просторій вітальні, обвішаній фотографіями й картинами Раїси Панасівни, переглядали документальні фільми про неї і її виступи, а на кухні тихенько грало радіо. І господар квартири, як тільки чув пісню в жіночому виконанні, що доносилася з кухні, відразу замовкав і запитував: «Рая?» Йому приємно, що люди замовляють пісні Раїси Кириченко.
Овдовілий чоловік великої артистки став головним зберігачем і пропагандистом її творчої спадщини. Значною мірою з його допомогою створено два громадських музеї співачки — у середній школі в Корещині й у Полтавському національному педагогічному університеті, почесним професором якого була Раїса Кириченко. До речі, обидва музеї нагороджені нещодавно дипломами Першого всеукраїнського конкурсу за кращий громадський музей України.
На згадку про народну артистку України відкриті меморіальні дошки на будинках у Києві та Полтаві, у яких вона мешкала, її ім’я присвоєне Малій художній академії в Полтаві. В області проводяться пісенні конкурси на честь Раїси Кириченко, про неї після смерті знятий документальний фільм, створюється сайт в Інтернеті, а Полтавська міська влада прийняла рішення про встановлення пам’ятника знаменитій землячці.
Раїса Панасівна ніколи не називала ціни за свої концерти — їй незручно було просити гроші
А своє подружнє життя Кириченки починали... порізно. Тоді вони працювали в Поліському вокально-хореографічному ансамблі «Льонок» у Житомирі й цілих вісім місяців після весілля змушені були жити в різних гуртожитках — винаймати квартиру не дозволяли заробітки. Та й на обручки грошей не було, тому весілля вони грали без них. Лише через кілька років Микола Михайлович, коли був на гастролях у Москві, зміг купити дружині скромну обручку за вісімнадцять рублів. Раїса Панасівна ніколи не знімала її з безіменного пальця на правій руці. Так і забрала її з собою на небеса.
Артистка дуже цінувала турботу чоловіка про себе. Вона робила головне — співала, а він звільняв її від побутових проблем, намагався відгородити від прикростей.
— Бувало, приїжджаємо з концертом у клуб або в Будинок культури взимку, то Коля, перш за все, бере мої концертні чобітки й засовує їх між батареями, щоб зігрілися, — розчулено згадувала Раїса Панасівна. — А одного разу йому довелося визволяти мене зі сцени. Каблук мого черевика застряг між дошками, і я не могла з місця зрушити.
— У побуті Рая була невибагливою. Нам доводилося їздити на гастролі в холодних автобусах, з розбитими вікнами, жити у вагонах без зручностей, — розповідає Микола Михайлович. — Організатори гастролей тоді заощаджували на артистах, а ми вважали за честь давати концерти хоч на краю землі. Пам’ятаю, у Середній Азії смажили яєчню на розпеченому залізі, і такою смачною вона нам здавалася. А Раїса Панасівна могла зварити борщ і наліпити вареників у будь-яких похідних умовах. Вона була майстринею у справі приготування їжі. Уміла все: доїла корів, полола город, білила хату, сама собі наносила макіяж, робила манікюр, укладала волосся... Із задоволенням робила це й іншим, коли її просили. Деякі жінки, помічаю, дотепер носять зачіски в стилі «а ля Раїса Кириченко». На косметиці ми не економили, дивилися тільки, щоб вона була нешкідливою. І тканини на сценічні вбрання, як правило, самі вибирали у звичайних магазинах, але шити їх Рая доручала тільки відомим майстрам. Чого не робила, так це пластичних операцій. Взагалі була їхньою противницею, цінувала натуральну красу.
І ще ніколи не називала ціну за свої концерти. Їй було незручно просити гроші. Зате завжди турбувалася про інших. Односельчани, бувало, замовляли «своїм» артистам Раї й Миколі Кириченкам дістати хорошої цибулі на посадку або породисте порося. Возили й таке в багажнику «Жигулів». Ділилася Раїса Панасівна й грошима. Навіть тоді, коли перебувала у вкрай тяжкому стані й уся Україна збирала для неї кошти на лікування в Німеччині, вона викроювала із цього дещо для інших, кому ніхто не міг допомогти. Але найголовнішою справою свого життя Раїса Кириченко вважала побудувати в Корещині церкву, провести селянам газ, відродити середню школу й не допустити закриття дитячого садка. Ось про це вона просила владу й впливових людей, навіть у Кабмін ходила. Відмовити такій жінці ніхто не зміг...
— Раю поважали й керівники держави, і місцеве керівництво, і колеги по творчому цеху, — говорить Микола Михайлович. — А покійний режисер Борис Шарварко взагалі заявляв: «Немає Кириченко — немає концерту». Він запрошував її на всі свої постановки.
Творчі заслуги народної артистки України Раїси Кириченко були відзначені багатьма нагородами. Вона — лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, нагороджена орденом княгині Ольги всіх трьох ступенів, орденом Миколи Чудотворця «За примноження добра на землі», визнана гідною звання Героя України... Виступаючи на врученні артистці найвищої нагороди держави в 2003 році, наш земляк Борис Олійник висловився дуже влучно:
— Вам, як вельми не багатьом, до лиця ця висока нагорода. У вас є все — і внутрішня глибока культура, і врода. Ви добре переносите удари долі. Але найбільше мене вражає, як ви переносите її солодкі удари — спокійно й шляхетно. Я схиляюся перед вами, перед вашим талантом.
Тоді Раїса Кириченко, стоячи на сцені столичного Палацу «Україна», просила в Бога одного — дати їй сили співати для свого народу. Тоді здавалося, що найстрашніше позаду. Після складної операції минуло вже кілька років, артистка працювала майже в колишньому ритмі, будувала плани на майбутнє. Але незабаром виникла інша проблема — серце почало давати збої. 9 лютого 2005 року воно зупинилося...
…На початку своєї творчої кар’єри Рая Корж намагалася наслідувати своїх кумирів — Лідію Русланову, Клавдію Шульженко, Людмилу Зикіну, Дмитра Гнатюка. Але це не завадило їй стати Раїсою Кириченко — унікальною, неповторною, справжньою народною співачкою, талант якої приніс Україні міжнародну славу.
