Ця редакційна є своєрідним продовженням попередньої, надрукованої у минулому номері. Тоді висловив свою точку зору на акцію, яка пройшла під Кобеляцьким відділом поліції. До речі, після виходу статті зателефонував один із учасників пікету і запропонував зустрітися, щоб поговорити. Це — добре. Зустрінемося, поговоримо і (майже впевнений у цьому) порозуміємося. У будь-якому випадку, щиро цього прагну.
Та мова не зовсім про це. А про — колективне та індивідуальне. На мій погляд, саме ці два питання, підхід до них, перевага одного над іншим, кардинально відрізняє українців від європейців. Адже ні для кого, окрім вітчизняних політиків і політологів, які їх обслуговують, не є секретом, що Україна лише географічно є Європою. Недаремно ж під час опитувань земляки говорять «У нас і в Європі», «Ми йдемо в Європу», «Хочемо жити, як в Європі». Цим самим вони таки констатують, що не є європейцями.
І мені здається, що справа тут зовсім не у рівні життя, захисті прав людини чи відмінностях в роботі бюрократичного апарату. Різниця в усьому цьому, безумовно, є. І вона — на користь Європи. Але головна відмінність українців від європейців, на мою думку, полягає в тому, що ми, як і століття тому, є колективістами. А вони — більш егоїстичні, прагматичні, раціональні. Вони — індивідуалісти. Тому й живуть краще.
Чому так склалося? Про це можна говорити і писати дуже довго, а істину так і не знайти. Краще наведу приклади, чому притримуюся саме такої точки зору.
От візьмімо вже згаданий пікет. Крім родичів постраждалого хлопчика, конкретних вимог до поліції не було ні в кого з присутніх. Захистіть нас і наших дітей, покарайте винних, працюйте краще. Усе це якось абстрактно. І головне — все це вимагають для всіх, тобто, для величезного колективу під умовною назвою Білицька громада.
Під схожими колективістськими лозунгами і гаслами проходив і наш Євромайдан. Дайте нам європейський вибір, поважайте наші права, не чіпайте наших дітей. Скрізь — ми, наші. А де — моє, особисте?
І водночас. Є в Кобеляках кілька підприємств легкої промисловості. Там працюють десятки, якщо не сотні земляків, ще точніше — землячок. І, судячи з інформації, яка інколи «витікає» з тих підприємств, працюють каторжно. А роботодавці нахабно порушують їх права. Наприклад, не доплачують за понаднормову роботу, за роботу у вихідні, ба, навіть «мінімалку» не платять. І люди мовчать, не борються і не протестують. Більше того, судячи із все тих же витоків інформації, відверто не люблять тих небагатьох із колег, хто намагається свої права захистити.
Тобто, за чужих дітей, за чужі права, за абстракті ідеї земляки виходять і борються. А за свою особисту зарплату, за свій час, за свій індивідуальний рівень життя — ні. І не люблять тих, хто за своє бореться.
Неправда скажете? Тоді, будь ласка, назвіть приклади акцій, які проводили у Кобеляках з вимогами підвищити зарплату чи знизити ціни. Та що там Кобеляки, в Україні приклади назвіть. Я, приміром, нікого, окрім шахтарів, згадати не можу.
От вам і різниця. Європейці думають про себе любимих, про свої права і гроші, а ми, як і раніше, «смєло в бой пойдьом і как одін умрьом».
За що «пойдьом» і чому при цьому обов’язково помирати?
Інколи доводиться чути від земляків, що їм соромно вимагати свого. І вони живуть для дітей, для батьків, для партії і для Батьківщини. А європейці живуть для себе. І нічого: і діти в них нагодовані, і держави процвітають.
