30 січня 2017 року розпорядженням № 12 голови Полтавської обласної ради Олександра Біленького було впроваджено бюджет участі в розвитку Полтавщини. Головна мета — стимулювання громадськості до розвитку своїх територій, взаємодії органів місцевого самоврядування з громадськістю та залучення широкого кола мешканців до участі в бюджетному процесі через подання проектів та громадського голосування з фінансовим стимулюванням. Мета хороша, що й говорити. Та в реальному житті весь розвиток чомусь обмежується масовим встановленням дитячих майданчиків.
Розвиток громад та ініціативи місцевого населення є, безумовно, справою доброю. Та не можна не згадати про один, на мою думку, головний нюанс у всій цій епопеї. Нюанс цей — гроші. Адже ініціатив може бути безліч, може бути одна. Головне — скільки коштів на втілення в життя того чи іншого проекту виділили.
У нашому випадку в сільській місцевості при розроблянні і підтримці проекту жителі повинні отримати гарантію фінансування з місцевого бюджету в розмірі 50 тисяч гривень. Таку ж суму виділять і з бюджету області. На мою думку, при такому фінансуванні та при наявності інших супутніх факторів ніякого грандіозного позитивного результату від задуму очікувати не слід. Поясню, чому так думаю.
По-перше, в нашому районі вже сформовані об’єднані громади. Вони чекають виборів. Тому існують великі сумніви у тому, чи встигнуть вчасно реалізувати запропоновані проекти. По-друге, різні громадські слухання, в яких доводилось брати участь, чітко засвідчили тенденцію до зростання пасивності населення. Люди не приходять навіть на слухання щодо створення об’єднаних громад. Тобто, не беруть участі в поцесі, який впливатиме на їх життя протягом десятиліть. Тому вельми сумнівно, що вони зацікавляться 100‑тисячними проектами.
По-третє, у нас вже є частина громадськості, яка, по ідеї, мала б бути особливо активною. Це — депутати місцевих рад. Ось тут їм і прапор в руки. Громада делегувала їм право вирішувати більшість місцевих проблем, нехай і цю вирішують. А громадяни матимуть змогу оцінити активність свого депутата, дізнаються, чи він просто в раді на сесії руку догори піднімає, чи й ідеї якісь має.
Мені можуть дорікнути за зайвий скепсис. Але, на жаль, реалії життя говорять про те, що він має під собою підґрунтя.
От і зараз ми отримуємо не реалізацію свіжих чи, як зараз говорять, креативних ідей, а рух по шляху найменшого спротиву. По сільських радах масово займаються тим, що «витягують» з інтернету проекти дешевих дитячих майданчиків. І можна не сумніватися, що весь розвиток місцевих громад якраз і обмежиться встановленням цих нехитрих споруд. Знаєте, інколи закрадаються крамольні думки, що й увесь цей задум обласної влади пролобіювали ті, хто виготовляє і встановлює дитячі майданчики. До речі, тут не можна не згадати про ті сільські ради, які постійно говорять про свою самодостатність. Шановні, якби ви були такими багатими і розвинутими, то вже б встановили десятки таких майданчиків, вони б у вас у кожному селі стояли, а в більших населених пунктах — на кожній вулиці.
То чи не краще було б акумулювати частину виділених коштів і втілити в життя щось дійсно серйозне. А своїм критикам одразу відповім, що не виступаю проти дитячих майданчиків. Просто інколи стає дивно, а то й смішно, коли весь креатив чиновників закінчується одним. Така собі формула успіху: п’ятдесят на п’ятдесят дорівнює дитячий майданчик.
