Стаття, написана для широкого загалу, не претендує на високу точність і об’єктивність й має на меті лише привернути увагу до процесів, що проходять в суспільстві та країні. Читачеві пропонується матеріал для роздумів як одна з експертних думок, що можуть бути використані під час дискусії на тему реформ в Україні.
Децентралізація — слово, яке все частіше звучить у повсякденному житті, але його значення й суть до кінця ще суспільством не з’ясовані. Отож, пояснити окремі моменти не буде зайвим.
Більшість країн світу, які стали на шлях демократичного розвитку, пройшли в тій чи іншій формі реформу децентралізації, змінивши підходи до управління та надання суспільних послуг. До децентралізації можна віднести такі поняття як деконцентрація влади, дерегуляція діяльності, делегування повноважень, демонополізація, автономізація, приватизація, деволюція.
Загальний принцип — передача компетенцій від центру на місця, щоб послуги й повноваження здійснювалися там, де їх запитують, де вони потрібні й можуть бути надані якісніше, простіше, швидше, дешевше. Для цього необхідно знати потреби людей, почути думки громад і націлити надання послуг у напрямку цих потреб і здорового глузду. А також — вірити у власні сили й довіряти іншим.
Навіщо віддавати повноваження на місця
Колись ми належали до країни з тоталітарним режимом влади. Усе було централізовано за вертикаллю радянської влади. Зараз іде розхитування маятника децентралізації від максимального до мінімального рівня. І де він зупиниться — невідомо. Скільки місцева влада й громади спроможні будуть забрати повноважень, стільки центр і віддасть. І навпаки. Тому реформи залежать від розуміння суті змін, яких ми прагнемо.
Наприклад, у галузі охорони здоров’я планується автономізація лікувальних закладів. Гроші будуть виділятися з держави на лікарні напряму й організацією роботи займатиметься головний лікар та колектив медиків. Це означає, що відповідальність за якість лікування людей переходить від влади до лікарів, від політики до професіоналів. Депутати різних рівнів уже не будуть втручатися в перерозподіл коштів на охорону здоров’я і впливати на медиків своїм невіглаством.
Але як це сприймають громадяни? Більшість — з підозрою, бо недостатня поінформованість призводить до недовіри. Водночас мало хто задоволений якістю послуг та станом справ у галузі. Принцип «гроші ходять за пацієнтом» означає, що ті лікарні, які лікують людей якісно, матимуть доходи, а ті, де люди звертаються рідше, змушені будуть змінити якість надання послуг на краще, щоб не збанкрутіти. Державні кошти з бюджету вже не будуть розподілятися порівно на медичні заклади, у залежності від кількості працюючих лікарів чи наявних ліжок в установі. А надходитимуть туди, де відбувається успішний процес лікування хворого, який звернувся з проблемою. Так само і з зарплатою лікарів. Її, безперечно, потрібно підвищувати. Та чи усім однаково? Це теж вирішуватимуть у значній мірі самі пацієнти. Якщо лікар професійно й ефективно лікує багатьох людей, то й заробітна плата в нього буде більша, і навпаки… Насправді, проблемних питань буде надзвичайно багато. Тому й вирішення їх потрібно доручити професіоналам, а не політикам. Тобто, лікарям, а не депутатам.
Державний контроль потрібно, звичайно, зберегти, щоб дотримуватись якості й стандартів. Але втручання в процес сторонніх осіб необхідно мінімізувати. Коли доходить справа до операції, усі ми хочемо, щоб це зробив хірург «профі», а не всезнаючий депутат. Так чому ж лікар чи медичний колектив не можуть самі визначити першочерговість закупівлі необхідних ліків чи обладнання в автономізованій лікарні?
У Швейцарії, наприклад, немає міністерства охорони здоров’я взагалі. Є тільки федеральне агенство, що для кантонів (адміністративні одиниці) закупляє, згідно заявок, необхідні медикаменти, аби здешевити процес. А в Англії все залежить від центральної влади. Яким шляхом налагодимо систему в Україні — залежить від нас.
Інший спосіб децентралізації — делегування. Це коли повноваження державної влади можуть виконуватися, наприклад, органами місцевого самоврядування в більш ефективний спосіб. Для цього передаються й відповідні фінанси. Яскравим прикладом є шкільна освіта. У будь-якій області, районі чи селі школа гарантовано отримує в 2017 році на одного учня 10 тисяч гривень. Якщо учнів у навчальному закладі 500 і більше, то це — понад 5 мільйонів гривень. Цих коштів вистачає і на зарплату вчителям, і на опалення, і на обладнання. А якщо учнів тільки 50, то коштів не вистачатиме. Ось тоді й виникає запитання: хто виділить додаткові ресурси? Це може зробити тільки орган місцевого самоврядування: сільська, селищна чи міська рада. Варіант залучення батьківських та спонсорських коштів не розглядаємо. Це якраз той випадок, коли (на відміну від медичної галузі) рішення повинні прийняти саме депутати, а не вчителі. Тут потрібно зважити різні параметри: якість навчання дітей за результатами зовнішнього незалежного оцінювання, комплектність учнівських класів та педагогічного колективу, можливість виділення додаткових коштів, стан приміщень, можливість підвезення.
Держава делегує на той рівень, який спроможний найкраще справитись із завданням. При цьому можливі помилки, але не слід недооцінювати місцеву демократію на всьому просторі держави й національному рівні. Практика показує, що об’єднані територіальні громади й міста, які опікуються школами й прийняли їх від райдержадміністрацій на обслуговування, значно поліпшили стан приміщень, матеріально технічну базу, умови і якість навчання дітей, започатковують нововведення для економії енергоресурсів.
До реформ потрібно підходити раціонально. Коли ми говоримо, що чим більше шкіл, тим краще, то часто забуваємо про дітей. Адже головне — не школа, не приміщення, а дитина. Як зробити, щоб дітям було комфортніше навчатися і отримати сучасні конкурентні знання — ось головне завдання дорослих.
Або, наприклад, в Україні є в кожному районі лікарні, навіть коли між ними відстань 10–15 кілометрів. Це однаковий стандартний набір послуг. А чи не краще було б їх підсилити об’єднанням або спеціалізацією? Хіба може бути якісний пологовий будинок в районі, де проживає 15 тисяч населення? Так само, робити операції в маленькій лікарні — це затратно, неефективно, несправедливо.
Децентралізація — це добре чи погано?
Напевно сказати важко. Бо у світі успішно працюють різні системи. В Україні централізована система зруйнована й вже давно неефективна. Для успіху в побудові нової системи потрібна політична воля, пристрасть до перемоги реформ, правдиві дані, докази і професійне знання ситуації в лінійному вимірі (власна країна або галузь) та просторовому (ситуація в світі).
Що ж нас очікує? Від того, що ми будемо утримувати з останніх сил школу в малому селі, дітей більше не народиться, а ті, хто вже навчається, отримуватимуть гіршу освіту, ніж отримали б у великій сучасній, наповненій дітьми школі. Можливим варіантом виходу з ситуації є об’єднання громад. У об’єднаній громаді ресурси, зведені до одного бюджету, сприятимуть економії та ефективнішим видаткам. Зменшиться кількість чиновників, що дублюють і повторюють повноваження. З’явиться можливість сконцентрувати зусилля на важливішому, не втративши другорядного, позбутися непотрібної конкуренції, залучити кадрові ресурси. Об’єднання — це як «шлюб з розрахунку», який може бути щасливим, якщо розрахунок зробити правильно.
