Стаття нашого земляка Володимира Паршевлюка «Склянка завжди наполовину повна», яка вийшла в тижневику «ЕХО», зачепила за душу і навіяла роздуми. Позиція, викладена журналістом, цілком зрозуміла. Редакція газети, звісно, або поділяє її, або ні. А наше право читача, як і всієї громадськості, — або сприймати за чисту копійку викладене, або не погоджуватись. З однієї сторони, начебто, усе написане про позитив життя і його негатив — вірно. Адже добро і зло були задовго до народження людини. Тому головне питання не в склянці води, а у терезах, на яких балансують ці протилежні поняття. І не треба кришити філософський камінь, щоб це зрозуміти. Мені здається, автор хоче і, більше того, закликає нас, щоб ми не помічали нічого, крім того, що нам пропонує місцева влада, її успіхів у господарюванні. Чомусь автор не взяв до уваги інші сторони життя селища, самої громади, підприємництва і бізнесу.
Я вважаю, що журналісти служать перш за все громаді, читачу, висвітлюючи проблеми і стимулюючи владу реагувати на них у можливий для неї законний спосіб. Якщо цих проблем через бюрократію чиновники не чують і не бачать, то завжди, ще при Радянському Союзі, преса була рушійною силою змін і своєрідним «государевым оком». Не дай Бог скандал потрапить на сторінки відомих на той час видань «Правда» чи «Известия»! Усе, пиши пропало, об’єкт критики неминуче понесе покарання. Після такої скарги чи звернення висновки робились дуже серйозні і наслідки доносились до громадськості. Зараз чомусь у більшості випадків люди не тільки не можуть достукатися до влади, а навіть донести свою точку зору через ЗМІ. Про наслідки розгляду можна навіть не говорити. Напевно, це закономірність. Яка влада, така й преса. Процес роздержавлення друкованих ЗМІ давно почався, але все ще шукає світло в тунелі. Натомість особливу силу сьогодні набрали соцмережі, у лідерах — Фейсбук. Він уже практично нам замінив колишні райкоми з обкомами. Який технічний прогрес, скажете ви! Але в цьому радості мало. Бо все ж хочеться помічати позитив, який у нас у якійсь мірі є. Тільки не потрібно його ототожнювати з виконанням посадовцями своїх обов’язків, за що вони отримують від нас зарплату. Таке відчуття, що за це ще чекають і гучних оплесків! Якщо тільки захоплюватися владою, вона скоро розслабиться і, в кращому випадку, втратить смак до роботи. У гіршому — наробить непоправних помилок.
Дійсно, останнім часом у нашому селищі з’явилося кілька дитячих майданчиків. Але це, на мій погляд, нагадує банальну відбувальщину. Територія їх необлаштована, не обмежена в доступі, та й поєднання з торговими точками, де реалізується спиртне, також не додає оптимізму. Хоча, на думку більшості, при великій життєвій скруті «зійде й так». Ми вже за стільки років до цього звикли і радіємо, як діти новій іграшці.
Якщо розділяти побажання автора статті і навіть захотіти побачити зранку позитив, то ти його просто не відчуєш. Залишаючи своє житло, ти виходи на тротуар чи виїжджаєш на дорогу й одразу відчуваєш, як до твоїх внутрішніх органів добирається «позитив». І цей позитив плавно трансформується у нецензурні слова, накопичені за 15-20 років «стабільного» проживання. Адже коли ти спостерігаєш удень, як підсипають різними матеріалами ями на дорозі, а вранці вже знову стрибаєш по них, то від позитиву не залишається нічого. Як і від гранвідсіву.
А взагалі, щоб не перелічувати весь позитив, описаний у статті, хочеться озвучити декілька риторичних запитань. Чому не згадують сьогодні влада і журналісти про так і не народжений Будинок культури, що сховався у зарослях парку? Адже він раніше попередникам постійно ставився в докір, а зараз нібито ніхто і ніщо не заважає звернути на нього увагу сьогоднішнім місцевим керманичам селища і району. Чому про водогони говорять десятки років, а займатися їх ремонтом почали лише недавно? Адже керівники в селищі бачили цю проблему і десятиліття тому. Чому спочатку поставили безбаштову систему водозабору води при дірявих трубопроводах і зараз латають їх пориви? Чому одні всією вулицею збирають гроші на ремонт водопроводів, а іншим така ж робота виконується безкоштовно? Чому в нашому історичному селищі ні вивченням його історії, ні музеєм і не пахне? Як можна жителям селища проходити біля багатоповерхівки і території будинку відпочинку «Ворскла» і отримувати позитив? І список питань можна продовжувати ледве не до безконечності.
Впевнений, що позитиву в Нових Санжарах було б більше, якби не окозамилювання і просто безгосподарність, яка скоро понизить рівень селища до села, як віддзеркалення Нехворощі. І все тому, що в нас звикли з радянських часів плескати в долоні, щоб сподобатись комусь, а не думати. Може досить уже «плескати» і «стрибати»? Пора називати речі своїми іменами. І прикро, що нас хочуть і далі мати за овець, як той же Володимир Паршевлюк писав у іншій статті.
Зараз влада своєю поведінкою ніби запитує: «Що ви від нас ще хочете, ми ж вам дорогу, качельки та світло зробили?» Як для мене, жителя Нових Санжар, громадянина України, це звучить принизливо, бо в Конституції України передбачено набагато більше для позитивного життя.
Ми давно відкотилися від новосанжарської мрії — статусу курортного містечка. Цю втрату вже не компенсувати качельками і світлом. Її не надолужиш навіть за десять років. То ж владу не потрібно хвалити, її постійно необхідно критикувати. І це придумав не я, а ті великі світові політики й урядовці, з чиїх держав ми зараз беремо приклад. То ж коли шальки терезів переповняться позитивом, тоді, можливо, ми станемо поважати ту владу, яку обрали.
