Голова Новосанжарської районної ради Геннадій Супрун: «При владі я став більш цинічним»
Два роки минуло відтоді, як районні депутати вирішили, що кращим редактором районної газети «Світлиця» буде Петро Жаботинський. За цей час повинні б улягтися пристрасті навколо історії мого звільнення з цієї посади, яке вважаю безпідставним, і яке стало своєрідним тестом для місцевих керівників на сповідування демократичних принципів. Наша постмайданівська влада виявилася неспроможною пройти випробування критикою. І схоже, що за два останні роки в цьому плані не відбулося жодних змін. Ось і нещодавно серед коментарів на Інтернет-сайті кобеляцької газети «ЕХО» з’явилося чергове одкровення за підписом голови Новосанжарської районної ради Геннадія Супруна. Відразу зазначу: в мене немає прямих доказів того, що цей коментар належить безпосередньо Супруну, але підкреслю, що сам Геннадій Іванович досі цей коментар не спростував і жодним чином на нього не відреагував, що дає мені право не ставити під сумнів справжність авторства цих рядків: «Шановні користувачі сайту, давно хотів висловити свою позицію з приводу редакторів «Світлиці», аби припинити спекуляції на тему звільнення Зінченка. Вже багато хто зрозумів, що Зінченка звільнили не просто так, він «загрався» у свободу преси і вчасно не зупинився. Вважаю неприпустимим, коли редактор комунальної (не приватної!) газети дозволяє собі критикувати діючу владу (фактично своє керівництво), інших керівників району, самостійно визначає інформаційну політику газети, не погоджуючи це із засновниками».
Ну що ж, нарешті Геннадій Іванович публічно визнав те, що давно є очевидним. Він не любить критики і вважає, що комунальна газета не може самостійно визначати інформаційну політику, не погоджуючи її із засновниками. Тобто з владою. А як же тоді, спитаєте ви, демократичні завоювання Майдану, де активісти виборювали свободу, в тім числі й свободу преси? Бо без вільної преси неможливо гарантувати і забезпечувати всі інші права людини та суспільства. Але Супрун, очевидно, має власне розуміння цих процесів. Тільки-но ставши головою районної ради, він дозволяв собі голосно гримати на редактора і, як владці радянського штибу, ляскати долонькою по столу: «Ви вже догралися, Олександре Вікторовичу!». Так новоспечений чиновник ставив на місце редактора, щоб той не забував, хто є засновником газети і не смів публічно піднімати перо на нових господарів політичного життя.
Не дивно, що така позиція Геннадія Супруна сповна збігається з позицією голови районної державної адміністрації Сергія Бульбахи – представника Гаранта Конституції. Виступаючи на сесії районної ради 17 вересня 2015 року під час обговорення питання щодо продовження чи непродовження контракту зі мною, він поділився власним баченням того, як повинен писати журналіст комунального ЗМІ. На думку Сергія Володимировича, газетяр не має права коментувати події. «Це неприпустимо!» – обурювався оратор. І хай така позиція буде звичайнісіньким дикунством, головне, щоб «неслухняні» редактори затямили: преса повинна писати про діючу владу лише як про покійника – або тільки хвалебні оди, або зовсім нічого.
Ну що ж, з першим звинуваченням все зрозуміло. Читаємо далі коментар Геннадія Супруна: «До всього при Зінченку газета рясніла позитивними публікаціями про Партію регіонів і про місцевих «регіоналів» - рубає правду Геннадій Іванович. Хотілося б знати, як тепер він, один з наших найактивніших майданівців, ставиться до Партії регіонів та її колишніх членів? Нагадаю читачам, що на початку 2014 року я особисто був очевидцем того, як молоді учасники Новосанжарського Майдану, очолювані Геннадієм Супруном і кореспондентом приватної газети Володимиром Паршевлюком, били портрети «регіоналів» на районній Дошці пошани і намагались зірвати й спалити великий бігборд, що висів на фасаді адміністративного будинку. На тому бігборді було зображено фото кращих аграріїв району, депутатів-«регіоналів» Миколи Харченка та Івана Гака.
Ясна річ, що наших революціонерів дратували ці особи не як аграрії, а як члени ненависної партії Януковича. І будучи безпосереднім учасником того дійства, Геннадій Супрун тоді не закликав однодумців не ображати депутатів, як закликав нещодавно в одній з районних радіопередач голову нашої громадської організації «Голос Новосанжарщини» Бориса Федоренка. Вочевидь, він вважає, що палити й замальовувати фарбою з балончика портрети депутатів – то зовсім не образа, а виключно питання революційної доцільності. Сам того не відаючи, новітній противник ленінських ідей чітко дотримується «мудрих вказівок великого Ілліча»: «Морали в политике нет, есть только целесообразность».
Тож мине зовсім небагато часу, і ці ж Гак та Харченко, а з ними й інші їхні колеги з учорашньої фракції «регіоналів», у 2015 році знову оберуться депутатами райради, але вже за списком ВО «Батьківщина» - тієї партії, районну організацію якої очолює не хто інший, як Геннадій Супрун. Перед виборами він особистим підписом затвердив списки кандидатів з іменами тих, кого вчора прилюдно таврував. І от мені цікаво, чому з цього приводу досі мовчать борці за народну гідність, які в центрі селища голосно вигукували «Ганьба!», не шукає правди самопроголошений лелюхівський активіст Володимир Вісич? Адже це його перу належить звинувачення, буцімто раніше районна газета тільки те й робила, що «цькувала справжніх патріотів України, які боролися проти режиму Януковича, як того вимагала Революція гідності». Так хто ж тоді більший зрадник вимог Майдану – ті, хто сьогодні в опозиції до Супруна, чи «справжній патріот» Супрун? Чому він раптом «забув», хто використовував адмінресурс проти учасників Майдану, мобілізовував і відправляв за власні кошти своїх працівників на Антимайдани?
Аби дати відповідь на це запитання, варто пригадати, як завдяки тим же «регіоналам» в лютому 2014-го Геннадій Іванович несподівано навіть для себе сів у крісло голови районної ради. То чи не відплатою за таку неоціненну послугу стало внесення прізвищ колишніх членів Партії регіонів до списку кандидатів уже від Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина»?
Є й інший факт, що наштовхує на певні роздуми. Це виступ депутата обласної ради, засновника агротовариства «Чиста криниця» Юрія Лебедина під час позачергової сесії райради 26 лютого 2014 року. Тоді Юрій Якович з трибуни розповів, як він та група його однодумців балотувалися в 2006 році. Йшли на вибори під прапором «Нашої України», після чого керівник районної організації помаранчевих Світлана Джала витребувала в Лебедина по тисячі доларів за кожного проведеного в райраду депутата від «Чистої криниці». А тепер самі думайте, чи так уже безвідплатно, виключно з міркувань революційної гідності та прагнень до політичного спокою в районі, провів тих же кандидатів у 2015 році під біло-червоним прапором Геннадій Супрун?
Зостається тільки порадіти тим, хто нами керує. І хто прагне далі керувати, до того ж виключно в Нових Санжарах, хоча живе Супрун в Руденківці, яка незабаром також стане центром об’єднаної громади. Але є в Геннадія Івановича така біда: односельці не хочуть бачити його своїм лідером. Про це наголошував і Юрій Лебедин у вже згаданому виступі, звертаючись до присутніх: «Вот вы говорите, громада хочет видеть Супруна председателем районного совета. Но ведь его даже в родной Руденковке не избрали!». А в Санжарах можна ще раз пошукати щастя.
Це десь у Європі провальний результат на виборах надовго закриває місцевим політикам дорогу до влади, а у нас – навпаки. Хоча люди з часом прозрівають і все розуміють, їх важче переконувати в тому, що нинішня районна влада сумлінно сповідує основи й принципи Революції гідності та прагнення до європейських цінностей. Очевидним фактом є те, що вона сповідує подвійні стандарти. І тут знову дивуватися немає чого, сам Геннадій Супрун відверто зізнається: «При владі я став більш цинічним». Є диктофонний запис цього хизування цинічністю – «нігілістичного ставлення до людської культури та відверто зневажливого, зухвалого ставлення до загальноприйнятих норм моралі, етики, до чого-небудь, що має загальне визнання, повагу». Таке визначення цинізму дає тлумачний словник. Виходить, є в Супруна зневажливе ставлення і до Революції гідності, і до свого електорату, який приходив підтримати його в день призначення на голову райради, звідси його тісна співпраця з екс-«регіоналами».
На жаль, Геннадій Супрун не поодинокий у своїй цинічності до громади району, серед високих чиновників є в нього й однодумці. Той же голова райдержадміністрації Сергій Бульбаха. Згадаймо, як на парламентських виборах 2014 року він самовисуванням балотувався в народні депутати чомусь не на тому окрузі, до якого входять Нові Санжари, а по 144-му – тоді це Жовтневий та Ленінський райони міста Полтави. Тобто первинно він хотів робити депутатські блага мешканцям обласного центру, а не рідним Санжарам. Так хотів, що навіть не боявся суперництва з уже відомим в Україні політиком Сергієм Капліним, який також балотувався на тому ж 144-му окрузі і, звісно, вибори виграв. А який же результат у нашого Сергія Володимировича? Із 150-ти тисяч виборців за нього віддали свій голос лише 2 тисячі 570 чоловік, тобто менше двох відсотків. Не зважаючи на це, наш Президент вже за кілька місяців підписує Указ про призначення Сергія Бульбахи очільником чомусь Новосанжарського району, а не одного з двох полтавських районів, де балотувався в нардепи. Виходить, здобув довір’я двох з половиною тисяч виборців – на тобі під керівництво 34 тисячі новосанжарців. А чому б і ні? Геннадій Супрун програв вибори в рідній Руденківці – керує тепер цілим районом. Його колега Інна Коба довела місцевий комунгосп до банкрутства – тепер очолює селищну раду. Поясніть мені, будь ласка, в чому тут логіка? Про народного депутата Андрія Реку я взагалі мовчу, в того так багато власного цинізму, що він називає невдахами усіх, хто за його прикладом не зумів хвацько покласти в кишеню мільйон. І нашому кандидату від ГО «Голос Новосанжарщини» пророкує не більше півтора відсотка голосів, швидко забувши, які відсотки здобув його протеже Бульбаха. Однак Андрію Олександровичу це свого часу не завадило сприяти просуванню Сергія Володимировича в очільники району. То чи можна після цього очікувати на справедливу владу і на соціально-економічний прорив? Чи можна вірити нашим керманичам, у яких все продається і купується, іноді за долари, а частіше – за власну прихильність і підлабузництво до вищого начальства? Аби зберегти себе при посаді чи здобути нову посаду, люди здатні винести на політичні торги власну совість. Думаючи при цьому, що ніхто нічого не помічає і не розуміє, що коли треба буде – вони з таким же успіхом навішають виборцям локшини на вуха, напустять в очі диму, напозичаються грошей на нові дороги і електорат знову за них проголосує. А вже потім – хоч трава не рости! Прорве десь водогін чи трапиться якась інша соціальна проблема, почуємо звичне: «Грошей в бюджеті нема!».
З таких от кулуарних домовленостей і виростає коріння в моди на відверту брехню, лицемірство, пристосуванство і подвійні стандарти. Моди на миттєве перелицювання з одного політичного кольору в інший «задля спокою в громаді», як іноді виправдовуються тепер вчорашні «регіонали». А насправді – задля спокою самої влади, котра свідомо підтримує таку моду на цинізм, бо сама є відверто цинічною.
