У 43-му номері «ЕХО» від 26 жовтня ми розпочали розмову про проблему з колективною власністю на землю. Земля є, власники невідомі, держава вичікує. Що робити?
Ми не успадковуємо землю від своїх батьків, ми позичаємо її у своїх дітей
(Невідомий автор).
У першій частині своєї статті я виклав особисті думки з приводу стану речей щодо земель колективної власності. Чисельні телефонні дзвінки після виходу у друк цієї публікації ще раз підтвердили актуальність піднятого питання. Цікаво, що більшість людей говорили, що проблема реальна і болюча, але вони не вірять у можливість її вирішення.
Я ж спробую переконати скептиків та дати надію тим, хто ще не зневірився. Але для початку нагадаю про суть проблеми.
Громадяни, які при розпаюванні колгоспів отримали землю у колективну власність, на сьогодні і є її власниками. Але використовувати свою власність у своїх інтересах вони не можуть. Цікаву, якщо не сказати гірше, позицію в цьому питанні зайняла держава. Вона вичікує вже двадцять років. Мабуть, часу для вирішення проблеми не вистачає, а, можливо, — розуму. Але все це виглядає, як геноцид українського села, що може перерости у такий собі 2033‑й рік. Тоді багато сіл будуть знищені, землі під ними розорані. Але оратимуть не місцеві фермери, а сучасні орендарі, як то — Китай, Ізраїль, Іран та інші. Представники цих країн давно оббивають пороги президентських та кабмінівських кабінетів в Україні. І цікавить їх єдине: земля.
На сьогодні, згідно з українським законодавством, володіти, користуватися і розпоряджатися землями колективної власності мають право лише збори громадян, які були включені в списки до державного акту на колективну власність на землю. Але при умові, коли їх кількість буде становити 50 %+1 голос. Простіше кажучи, якщо в списку, про який я говорив, померлих більше, аніж живих, то й прийняття будь-якого рішення стає неможливим. Держава про це прекрасно знає і вичікує вигідного для неї часу.
І тоді всі ваші землі, які могли б належати дітям, внукам та правнукам, перейдуть в управління навіть не державі, а чиновникам від держави. Останні миттєво приймуть потрібні їм рішення і в подальшому передадуть величезні площі сільськогосподарських угідь Китаю і Ко. Мій епіграф про запозичення землі у дітей має глибоке значення. Тим, хто цього одразу не зрозумів, поясню простіше: ніхто не давав вам права просирати (вибачте за міцне слово) землю ваших нащадків. І не думайте, що вони вам це пробачать. Сподіваюся, тепер усе і всім зрозуміло?
Повірте, землі консервації, сінокоси та пасовища, на які ви зараз дивитеся зверхньо (це ж не чорноземи), для Китаю і Ко, при наявності грошей і сучасних технологій, у порівнянні з їх глинищами та пісками, вважатимуться особливо цінними.
Ми підійшли до головного питання: що робити? Але для повного розуміння наведу ще кілька статистичних даних. У попередній статті я допустив помилку, написавши, що площа земель, про які йде мова у Кобеляцькому районі, становить 20 тисяч гектарів.
Давайте порахуємо точніше:
- сінокоси — 10 483 гектари;
- пасовища — 13 493;
- землі консервації — 5200;
- міжпайові дороги — 1000.
Це вже 30200 гектарів землі. А додайте сюди ще землі під господарськими дворами, садами, лісосмугами. А ліси, які у свій час не були передані державі і залишилися у колективній власності. Здається, є за що поборотися, чи не так?
Але не лише держава чинить спротив у вирішенні важливої проблеми. Ще більше заважає загальна інертність і зневіра. Я мав не одну і не дві розмови з сільськими головами, місцевими фермерами. Розуміння ситуації у них є, але діяти вони не бажають Позиція наступна: нехай сусід першим візьметься за цю справу, а я подивлюся, яка вона, ота колективна власність на землю, у дії, а потім і прийму рішення. А якщо зовсім відверто, то й самі реальні власники землі бояться ділити. Вони бояться, що у них заберуть землю, якою вони й так не користуються.
Що робити?
А тепер давайте розберемося поетапно, що ж необхідно робити.
Крок перший. Створюється та реєструється, згідно з чинним законодавством, неприбуткова громадська організація. Її завдання узаконити управління землями колективної власності.
Крок другий. Громадяни, які були включені в списки на паювання, обирають уповноважених осіб, котрі на своїх зборах приймають рішення про надання дозволу на управління землями колективної власності громадської організації. При цьому вони рекомендують, скільки людей потрібно обрати до правління громадської організації, аби ефективно вирішувати поточні питання.
Крок третій. Громадська організація проводить інвентаризацію земель колективної власності: установлює межі земельних ділянок шляхом їх обміру, виготовляє необхідну технічну документацію та вносить дані в базу геокадастру.
Крок четвертий. Після всього цього члени правління громадської організації отримують законну можливість здавати земельні ділянки в оренду, установлювати своїм рішенням орендну плату, отримувати дохід і розподіляти його між людьми.
Розумію, що з першого разу важко розібратися у всіх цих нюансах. Адже сам витратив на вивчення проблеми та шляхів її вирішення чотири роки. Знаю, що у людей, які зацікавилися темою, виникнуть нові й нові запитання. Тому спеціально уникнув численних посилань на Земельний кодекс та інші закони, щоб не налякати тих, хто бажає діяти. Упевнений, що пройде деякий проміжок часу і ви скажете: «це ж так просто. І як ми самі до цього не додумалися».
Враховуючи все вищесказане, пропоную, не гаючи часу, розпочати втілення в життя пілотного проекту у одній із сільських рад. Буде напрацьований безцінний практичний досвід. А після цього всі інші вже не робитимуть помилок, а, узявши пакет документів і маючи 50 % + 1 голос, стануть реальними власниками своїх земель.
P. S. У третій статті поговоримо, що таке інвентаризація земель, для чого вона необхідна і де взяти кошти на її проведення. Крім того, дізнаємось, як краще використовувати землі консервації, сінокоси і пасовища. А головне — подумаємо, як забезпечити землею молодь, учасників АТО та навчити їх отримувати з одного гектара не 5, а мінімум 100 тисяч гривень прибутку.
