Можливо, моя стаття видасться комусь банальною, можливо, не всі мене зрозуміють. Але я цього не боюся. Мені хочеться, нехай і не надто високим стилем, нагадати про найцінніше у нашому житті: про наших батьків, про материнську любов.
Напевне, чимало людей замислюються над питанням, чому ми так мало любові даруємо найріднішим людям? А й справді, чому? У нас знаходься слова подяки для різних начальників, сусідів, медиків, педагогів. Для всіх, всіх, всіх. А ось сказати щось хороше, тепле і світле своїм батькам ми не встигаємо. Чомусь не вистачає часу промовити «Дякую», «Пробач», «Я люблю вас мамо (чи тату)». Одразу перепрошую у людей, котрі це роблять. Напевне, вони живуть правильно, розуміють, хто в їх житті є найголовнішими. Тому буду говорити про себе. Хоча думаю, що поряд живуть сотні, якщо не тисячі, хороших і добрих людей, як і я, котрі чи то не встигають, чи соромляться виявити свої почуття до батьків.
Правильно кажуть, що все пізнається у порівнянні. От і мені нещодавно довелося порівнювати. Півроку я прожила в Грузії у сім’ї свого чоловіка. Їздила туди разом із ним та нашим сином. Побачене там вразило, інколи навіть шокувало. Звичаї і стиль життя кавказців, якими є грузини, у багатьох речах кардинально відрізняються від того, до чого ми звикли в Україні.
На Кавказі й до цього часу крадуть наречених. А їх заміжні жінки постійно перебувають вдома, виконуючи кожну забаганку чоловіка. Навіть одяг потрібно вибирати, питаючи згоди. І питати не лише чоловіка, а й свекруху. Родини у Грузії живуть разом поколіннями. У одному домі — батьки, діти, невістки, онуки. Усю хатню та іншу роботу по господарству виконують невістки. При цьому їх точку зору на ту чи іншу ситуацію навіть не запитують. Працювати і мовчати — ось доля невістки Кавказу. Можливо, у розумних пропорціях це й правильно: скромність, стриманість, ввічливість лише прикрашають жінку. І декому, хто ніколи не покидав меж України, кавказькі звичаї здадуться ідеалом. Але не все так ідилічно. Доводилось бачити, як жінки, вийшовши заміж, усе життя буквально страждають. Чоловік може зраджувати, грубіянити, зневажати свою дружину. А поскаржитися нікому, бо в домі свекрів живеш. Піти з сім’ї неможливо, дітей не віддадуть, а свої батьки додому не приймуть. Ось така ідилія.
І от, подивившись на кавказьке життя, я чітко зрозуміла, що наші батьки, наші мами є найкращими. Думаю, що найкращими у всьому світі.
Лише наші українські батьки допомагають дітям навіть тоді, коли тим уже й по сорок років виповнилося. Допомагають фінансово, морально, психологічно.
Лише наші батьки ночами встають до наших дітей, коли ті плачуть чи капризують.
Лише наші батьки у будь-який момент і з останніх сил готові мчати нам на допомогу, коли ми захворіли чи потрапили в біду.
Лише наші батьки будуть захищати нас до останнього. Інколи навіть тоді, коли ми буваємо неправі.
Запевняю вас, наші батьки — незрівнянні. Тому прошу всіх дітей, і двадцятирічних, і тих, кому вже за сорок чи навіть п’ятдесят, сьогодні, ні, навіть зараз, дочитавши цю статтю, передзвоніть мамі, татові і скажіть, що вони — найкращі у світі. Повірте, це так і є. І скажіть, як ви їх любите. І попросіть у них пробачення за незаслужені образи. Зробіть це негайно. Потім буде пізно.
