Одразу прошу вибачення за те, що в цьому тексті буде занадто багато «я», занадто багато особистого. Зазвичай такий стиль викладення більше використовують у авторських блогах, тобто, у щоденниках власного життя, виставлених напоказ. Але на ведення власного блогу у Фейсбуці чи навіть на редакційному сайті постійно не вистачає часу. Тому інколи для того, аби поділитися особистими думками і враженнями, можна використати і редакційну колонку.
Перед Новим роком за традицією з кількома друзями пішли в баню. Для того, щоб ця подія не перетворилася у банальне відкисання у чані з гарячою водою чи випробування себе сауною, запропонував присутнім розповісти про те, яким для кожного був рік, що минає. Почав із себе. Розказав, що рік був просто чудовим. Практично все, що планував, вдалося втілити у реальність. Є здоров’я, є плани, усі рідні і близькі не хворіють. Що ще потрібно?
Потім виступив інший товариш. І теж розповів, що у нього все чудово. Потім другий, третій. А один із друзів, до якого ще не дійшла черга, зауважив:
— Оце у мене вже третій або четвертий отакий корпоратив. І так дивно вас слухати. До цього я вислуховував одні лиш плачі. Сидять за столами, що ломляться від їжі, здоровенні дядьки, у яких є сім’ї, робота, певний рівень достатку, ніхто із них черствий окраєць хліба не доїдає. І плачуть, плачуть, плачуть. Усе скаржаться, як їм погано.
Нічого вам не нагадує, ніхто такого не чув? Хтось скаже:
— Ага, вам легко патякати. Зібралися «сильні світу цього». Той має владу, той накрав. Той такий, цей сякий. І сам ти не святий.
Для таких «хтосів» розповім другий епізод.
Сам Новий рік зустрічав у Пирятині. Поїхав до інститутського друга. Він з дружиною за матеріальним статусом належать до дуже простих людей. Працюють у сфері педагогіки. Рік для товариша був досить складним. Йому видалили око. Друге — теж хворе. Повне видужання неможливе. Машини немає, великого будинку чи грандіозних планів із перетворення світу — теж.
Та в процесі довгих розмов за новорічним столом з’ясувалося, що і в цій сім’ї люди почувають себе щасливими. Ми прекрасно поговорили, обдзвонили практично всіх одногрупників з інституту. Декому записали на відео і відправили по «електронці» новорічні вітання. І всі були задоволені. Задоволені життям, задоволені тим, як зустріли Новий рік.
Ще один епізод. 31 грудня день розпочався з традиційної медитації і трикілометрової пробіжки. Першого січня після повернення з Пирятина знову була пробіжка. І мені вже є, що згадати. Я спілкувався з щасливими людьми, я, не дивлячись на святкове застілля, мав сили і натхнення для того, аби бігти. Хіба ж це не чудово, хіба це не варте уваги і того, щоб про це пам’ятати? Чи краще, сидячи біля телевізора, набити черево жирною їжею та залити величезною дозою алкоголю? А потім день «відходити» від «свята»?
І хіба оце все важко зробити? Хіба для цього потрібно багато часу, зусиль, грошей?
На мій погляд, рецепт щастя дуже простий. Він індивідуальний для кожного і, водночас, універсальний. Про нього тисячоліття тому сказали всі світові релігії, про нього написані тисячі текстів із психології та філософії. Нікому не заздрити, бути задоволеним тим, що маєш, намагатися насолоджуватися кожною миттєвістю життя, як останньою. І намагатися змінити виключно себе, а не весь світ, йти до ідеалу, не сподіваючись його досягти.
Усе це дуже просто. Для мене — це 15 хвилин у день на медитацію і півгодини на біг. Це читання книг з буддизму, прослуховування лекцій психолога Лабковського чи філософа Ошо. Для когось — щось інше. Приміром, відвідування православного храму, заняття у тренажерному залі, порпання у городі чи саду. Варіантів — безліч. Вибір є у кожного. Просто його потрібно зробити. І не кажіть, що це важко, навіть неможливо. Невже неможливо купити кеди і побігти? Чи почати медитувати? Прочитав кілька лекцій, сів і вперед: до зміни свого психологічного стану. Нікому нічого не нав’язую і ні до чого не закликаю. Заклики і нав’язування — це прерогатива нещасних людей. Кажу те, що перевірив на собі.
