Думаю, що саме це слово найкраще підходить для визначення настроїв українців. Особливо, коли мова йде про стан вітчизняної політики. Багато, дуже багато людей відчувають розчарування, зневіру у своїх сподіваннях. Кілька років тому вони виходили на Майдан, брали участь в акціях протесту проти влади Януковича, потім завзято допомагали волонтерам, а через них — армії. Ходили на вибори і голосували, сподіваючись на швидкі зміни в країні, на реформи, які покращать усе й одразу, на нових лідерів, які виведуть Україну якщо не до розряду передових держав світу, то хоча б із злиднів.
А зараз… Зараз маємо те, що маємо. Мільйони українців, плюнувши слиною на рідні пенати, точніше на те, що в них відбувається, рвонули на заробітки в європейські країни і Росію. Ті, хто залишилися, клянуть тих, кого вибрали, і не хочуть вже нічого: ні Майдану, ні Міхо, ні Порошенка, ні Януковича. Хоча ні, досить часто доводиться чути: «А при злочинному режимі жилося таки краще». А ще люди знову чекають на прихід месії. Кажуть, виберемо Святослава Вакарчука президентом. Той — чесний і світлий, той — виведе.
Не сумніваюся в чеснотах Вакарчука: і чесний, і світлий, і розумний. Але ж давно було підмічено, що до млина ще й вітру треба. А вітром має бути суспільство. А в нього — апатія.
Цікаво, що про якусь апатію та зневіру говорять і українські політики. Недавно читав блог Єгора Соболєва із «Самопомочі». Єгор бідкався, що кияни, та й інші українці, не підтримали їх акцію під стінами Верховної Ради з вимогами прийняти закон про Антикорупційний суд. А колишні «беркутята», які розганяли акцію, нібито кричали мітингарям: «Це ж ви Порошенка й Авакова до влади привели».
Чудний той Єгор, їй-Богу. А що, «беркутята» неправильне питання ставили, кийками орудуючи? Чи той же Соболєв не знав, що, будучи журналістом і займаючись політикою, порушує кодекс журналістської етики? Не можна використовувати свій статус журналіста і вступати в партію та йти у владу. Так у Європі прийнято. І Соболєв про це прекрасно знає. Порушив — от і прилетіла «отвєточка».
Інша чудна людина — Ірина Луценко. Це та, яка дружина Генпрокурора і жінка якогось тисячоліття. Та бідкається, що неправильно, коли суддів Антикорупційного суду призначатимуть за участі іноземців. Ну, по-перше, можна уявити, кого призначать Луценко і компанія. А по-друге, невже нардепу невідомо, що Україна де-факто знаходиться під зовнішнім управлінням? І буде знаходитися ще років 15, у кращому випадку. Доки борги не віддасть.
Ну, а щодо апатії… Напевне, потрібно нарешті зняти рожеві окуляри і усвідомити, що політика є штукою достатньо жорсткою і цинічною. І навіть люди, які вивели свої держави з кризи, приміром, такі, як Маргарет Тетчер, Шарль де Голль і багато інших, були не ангелами. Були вони і жорсткими, і цинічними. І їх кляли. Просто у них була стратегія. А у наших… У наших власне багатство стоїть вище, аніж доля держави. І стратегії немає.
А щоб не розчаровуватися, потрібно зробити одну просту річ: не зачаровуватися. Не сподіватися на диво.
І взагалі. Кілька тисячоліть тому було сказано: «Рух — усе, кінцева ціль — ніщо». Так що, рухаємося, не зачаровуємося, і все буде добре. І поряд із нами пробіжить конячка Фортуни. А піддавшись апатії, на неї не застрибнеш.
