«Я знав, куди їду»
До Афганістану Володимир Іванович потрапив у 1981 році. Йому було 35 років і про «романтику» виконання інтернаціонального обов'язку в його випадку не йшлося — ця поїздка була свідомим вибором професійного інженера-будівельника. Головний конструктор полтавського заводу ЗБВ-7
їхав працювати за контрактом з Міністерством оборони СРСР.
— Я знав, куди їду, — розповідає Володимир Мельніков. — Можливо, сьогодні це прозвучить смішно, і не всі зрозуміють, але тоді таке запрошення було почесним. І я був гордий від того, що мені запропонували працювати в Афганістані. У ті часи чимало радянських людей мріяли виїхати на роботу за кордон. Та здійснити це було практично неможливо. Їхали працювати на будь-які посади навіть у війська до Німеччини, Чехословаччини, Угорщини, Польщі. Але Афганістан — то була бомба. І в прямому, і в переносному значенні цього слова.
Можливо, отримати запрошення на роботу до охопленого війною Афганістану інженеру-будівельнику допомогло й те, що він був членом Комуністичної партії. До її лав Володимира Мельнікова прийняли в проектному інституті. Випадок справді унікальний.
— Я був провідним конструктором в інституті, — розповідає Володимир Іванович. — А квоти на проектні інститути були дуже малі. До партії приймали переважно селян та робітників. Спочатку мали прийняти триста робітників, а вже потім одного інтелігента.
У спогадах полтавського інженера виліт до Афганістану чимось нагадує яскраві кадри з фільму «9 рота». Група фахівців мирних професій пройшла 10-денний збір у Ташкенті — мешканці європейської частини Союзу призвичаювалися до тамтешніх кліматичних умов. У столиці сонячного Узбекистану вирувало життя: вулицями міста гуляла молодь, звучала музика, безтурботна малеча рятувалася від спеки у воді прохолодних міських фонтанів… А за годину польоту, коли літак з будівельниками приземлився у Кабулі, все закінчилося. Здавалося, приземлилися не в столиці сусідньої держави, а на іншій планеті.
— Там інший, дикий світ, абсолютно чужий і певною мірою ворожий до нас, — згадує мій співрозмовник. — Чужа країна, чужа мова, спека…
Типові радянські проекти доводилося пристосовувати до афганських умов і впроваджувати власні ноу-хау
У Володимира Мельнікова в Афганістані була доволі престижна посада — працював інспектором на будівництві й відповідав за якість будівельних робіт. До речі, вся проектна документація, яка використовувалася в Афганістані, була типовою: її попередньо розробили та апробували на подібних об'єктах у Радянському Союзі. Перші півроку полтавець працював у Баграмі, що за 50 кілометрів від Кабула. Ще півроку — у Кундузі заміняв загиблого колегу. Для замовника — Міністерства оборони — будували військові містечка з усією відповідною інфраструктурою — казарми, лазні, їдальні, складські приміщення та військові укріплення. Проекти типові, щоправда, для умов Афганістану вони виявилися не зовсім придатними. От тут випускникові Полтавського будівельного інституту і довелося застосовувати всі знання, отримані в знаменитому виші.
— Під усі будівлі, які споруджували у військових містечках, згідно з типовими проектами, фундамент мали заливати монолітний, — пояснює Володимир Іванович. — Така технологія передбачала чималі витрати цементу, який, до речі, перевозили караванами вантажівок із Союзу. А це, у свою чергу, було пов'язано із чималими людськими жертвами — під обстріл моджахедів потрапляв кожен п'ятий караван вантажівок. От я й запропонував замінити стрічковий фундамент під легкими будівлями зі щитових дерев'яних панелей. Замість нього по периметру будівлі ямобурами в землі робили отвори 1 метр завглибшки. Туди встромляли дерев'яні палі, обрізали їх під нівелір — і все. Фундамент готовий!
Будівлі, спорудженій на такому фундаменті, нічого не загрожувало, адже в Афганістані підземні води знаходяться на глибині 20—30 метрів. Зими теплі, а грунт сухий. До того ж, ноу-хау полтавського інженера дозволило зменшити витрати будівельних матеріалів, а відтак і врятувало життя не одному водієві вантажівки. Однієї автомашини лісу вистачало для закладки фундаменту на одну—дві споруди. А от вантажівки цементу (на «борт» вантажили щонайбільше 8 тонн — їхати ж доводилося гірськими перевалами) вистачало, щоб замісити кілька десятків кубів бетону. Та й на «дерев'яному» фундаменті будівлі зводилися швидше. Тож з часом Баграмська дільниця, де тоді працював Володимир Мельніков, вийшла на перше місце за швидкістю будівництва.
А от будувати афганський варіант полтавського заводу залізобетонних виробів Володимиру Мельнікову запропонували після чергового візиту до Союзу. Тоді в розмові в штабі армії, куди возив черговий звіт про роботу, чоловік розповів, що раніше працював у Полтаві головним конструктором на заводі ЗБВ-7.
— Фахівців із залізобетону в Афганістані не вистачало, тому й запропонували добудувати завод у Кабулі, — розповідає Володимир Мельніков. — Там теж довелося шукати неординарні рішення, чого нас і навчали викладачі будівельного інституту. Ми жахливо запізнювалися з термінами. Потрібно було будувати так звані пропарювальні камери, де мали вигріватися «до кондиції» сформовані залізобетонні пустотні плити перекриття. Однак пароутворюючих машин немає. Та й для прожарювання залізобетону потрібно було використати чимало дизпального, котре теж колонами постачали з Союзу. На ці бочки з написом «Іnflammable» моджахеди полювали, як на найбільший трофей. Адже якщо немає пального — армія безсила. От і подумав: навіщо будувати пропарювальні камери й витрачати силу-силенну енергії, якщо є природна безкоштовна сонячна енергія. Тож залізобетонні вироби викочували у формах на сонце і накривали чорною поліетиленовою плівкою — і всю роботу за печі виконувало пекуче афганське сонце.
У 1983 році закінчився контракт Володимира Мельнікова. Далі продовжувати його інженер не захотів — двох років перебування у Афганістані вистачило «по саму зав'язку».
— А завод у Афганістані я таки побудував, — посміхається будівельник. — Один в один, як полтавський.
Зі зброєю не розлучалися навіть будівельники
Два роки життя в Афганістані Володимир Мельніков нині асоціює з одним словом — «небезпека». Там зі зброєю не розлучалися навіть представники мирних професій.
— У Баграмі й Кундузі ми без зброї не ходили, — згадує полтавець. — Під обстріл часто потрапляли. Їхав якось у Кундуз у кузові вантажівки. Обійшлася поїздка начебто без пригод. А вже коли приїхали у місто, водій сказав, що нас обстрілювали. Я не повірив, бо нічого не чув — борт усю дорогу торохтів. А він мене підвів до автомашини: «Ось бачиш у борту одна дірка, а ось інша. Добре, що в тебе не влучив»… Після повернення в Полтаву ще цілий рік, як їхав автомобілем, голова сама інстинктивно поверталася у бік можливого обстрілу. Як бачив кущі чи дерева або ж пагорб, за яким могла бути засада, — так і повертався.
Стосунки з місцевим населенням — то теж особлива розмова. Одразу після введення військ до Афганістану спільну мову з місцевими вдавалося знаходити. Та потім радянська військова машина сама почала породжувати моджахедів, стираючи з лиця землі цілі кишлаки. Військові командири часто не усвідомлювали того, що вони прийшли в мусульманську країну з феодальним устроєм, яка живе за законами шаріату та кровної помсти. І якщо когось з родини вбивають, решта родичів має помститися кривднику.
— Тому ота широкомасштабна стратегія ведення війни (із застосуванням бронетехніки, авіації, мотострілкових військ, коли треба було «відпрасувати» територію як слід) що застосовувалася на полях Європи, тут не підійшла, — зауважує мій співрозмовник. — Наші маршали, яким було далеко за 70 років, не змогли змінити стратегію. А ті, хто брав участь у громадянській війні на Сході й могли підказати, що «Схід — справа тонка», давно померли. Не всі змогли перебудуватися й на місці. Щоправда, деякі молоді офіцери мали сміливість приймати рішення, які відрізнялися від тих, що їм диктували з Центру. Вони рятували своїх солдатів від пострілів у спину, бо знаходили спільну мову з імамами — місцевими духовними керівниками і укладали з ними мирну угоду. Наші військові обіцяли «не брязкати» зброєю,
афганці ж мали попередити «шураві» (як вони називали радянських військових), коли на підступах до населеного пункту з'являться моджахеди. Афганці — люди слова. І якщо вони це слово дали, то ніколи не порушать…
«У пам'яті назавжди залишилось неймовірно синє афганське небо»
За два роки роботи в Афганістані Володимир Іванович сильно схуд. Далися взнаки клімат та невлаштований побут. Останній — то постійний дискомфорт та випробування на міцність.
— Там дуже пекуче сонце, — згадує чоловік. — З травня по червень без головного убору на сонце краще взагалі не виходити. Я одного разу таку помилку зробив — вискочив з будівлі, коли на будівництво приїхала комісія. За ті кілька годин, доки перевіряючі ходили майданчиком, я ледь з глузду не з'їхав від спеки. Досі дивуюся, як я тоді тепловий удар не схопив. День та ніч різко контра-стують: вночі холодно, а вдень стоїть спека.
Надовго запам'ятався, окрім пекучого сонця, і ще один місцевий «екзот» — вітер-«афганець», що підіймає над землею дрібний дисперсний жовтий пил. Щільність пилу така, що далі, ніж на 50 метрів навколо себе, нічого не бачиш. Від пилу нікуди не подітися, він скрізь — на одязі, на шкірі, волоссі, його неможливо позбутися чи струсити.
— Він на вустах і в роті — щоб ти не пив чи не їв, він постійно скрипить на зубах, — розповідає Володимир Іванович. — Здавалося б, дрібниця, але витримувати таке тижнями дуже важко. Тим паче у поєднанні з іншими неприємними моментами, наприклад, побутовими умовами. Всі зручності навіть у готелі — надворі. І там обов'язково щось вискочить — як не фаланга, то скорпіон або павук чорна вдова. Останні, поміж іншим, якраз і оселялися у туалетах.
І все ж Афганістан залишив після себе й гарні спогади. Вони — в чорних допитливих оченятах кабульських хлопчаків, що дивляться з побляклих від часу любительських знімків, зроблених Володимиром Івановичем. І в неперевершених афганських краєвидах.
— Запам'яталося поле з маків, побачене у Кундузі наприкінці лютого, — при цій згадці на вустах чоловіка з'являється тінь посмішки. — Зелені майже не видно — увесь простір заповнений яскраво-червоним, багряним кольором. Це дикий мак. А ще у пам'яті назавжди залишилось неймовірно синє афганське небо. Такого неба я ніде не бачив! У нас уночі зірок на небі мало — там зорями усипаний весь небосхил! Там немає вологості, як у нас, сухо. В Афганістані прекрасно, без жодних ліків, виліковуються хвороби, пов'язані з артеріальним тиском, серцеві захворювання. Там екологічно чиста територія — виробництва ж немає. Ото хіба що ми набудували…
Якщо військового забрати відразу з трапа літака — лише тоді реабілітація має сенс
Нині Володимир Мельніков очолює Спілку ветеранів війни в Афганістані Октябрського району Полтави. Організація налічує 418 членів. Це полтавці, котрі волею керівництва колишньої держави виконували військовий обов'язок не лише в Афганістані, а й в Угорщині, Чехословаччині, В'єтнамі та на острові Даманському на кордоні з Китаєм. Живуть дружно, допомагають один одному, намагаються матеріально підтримувати родини побратимів, які загинули у пеклі тієї чужої афганської війни. За підтримки керівництва Октябрського району, зокрема його голови Олега Пругла,
влаштовують спортивні турніри на честь загиблих воїнів-афганців — велоралі імені Валерія Грабчака, хокейний турнір пам'яті Сергія Коротуна. А ще спілкуються зі школярами — на власному прикладі дають уроки мужності та патріотизму.
— Ми говоримо з хлопчаками про те, що ми — афганці — пройшли через війну, справжній екстрим, втрати і біль, проте залишилися справжніми людьми, навчилися тримати удар долі й цінувати справжні людські стосунки та дружбу, — говорить Володимир Мельніков.
— Афганістан вам уночі сниться?
— Чесно? Негативних спогадів намагаюся позбуватися. Є у так званому «афганському питанні» ще один момент, який зазвичай не афішують — це реабілітація. Американські військові, які воювали на чужих територіях, проходять реабілітацію після повернення. Я теж спробував зробити щось схоже у рамках нашої Спілки. Моя знайома лікар-терапевт прослухала курс лекцій американського фахівця, котрий проводить таку реабілітацію. Запропонувала й нам свою допомогу. Але проблема в тому, що справжня реабілітація проводиться не через 20 років після закінчення збройного конфлікту. Тільки-но людина зійшла з трапа літака — її направляють до спеціалізованого санаторію. І там лікарі-психіатри, психологи вояка приводять до норми, а він відвикає від війни
і повертається до нормального життя. Доводиться й гіпноз застосовувати. Інакше не можна, якщо хлопець два роки вбивав у тому ж таки Афганістані. Мій знайомий, колишній десантник, кожен рік їздить у санаторій у Пуща-Водиці, зізнається, що й досі після Афганістану не може взяти ножа до рук. Що ще можна додати?! Він хоче ці спогади викреслити з пам'яті, а вони глибоко засіли. От для цього і потрібна реабілітація. А її в нас не було й немає. Тому афганці деякі й пішли в кримінальні структури.
Я не воював, я — будівельник. І лікувати слід не стільки мене, як моїх побратимів. Та зараз робити це вже пізно. Коли ми почали реабілітацію на базі спілки, першого дня прийшли 15 осіб. Наступного разу — чоловік вісім. У результаті — залишився я лише з дружиною. Той, кому це, можливо, найменше, потрібно. Чому? За стільки років ця рана загоїлася, а тепер її знову починають ятрити, зривати оту захисну шкірку — і знову починає снитися Афганістан! Навіщо?! Солдат забув цей жах і не хоче згадувати…
21 рік тому радянські війська вивели з Афганістану, проте там залишилися заводи, університети, житлові мікрорайони, споруджені руками військових та цивільних будівельників. Усе це вони будували для громадян дружньої країни. І важко навіть уявити, як крається серце будівничих, коли зараз в теленовинах вони бачать кадри зруйнованих унаслідок терактів «їхніх» житлових будинків, величезні «рани» від вибухів в залізобетоні силосів зерносховища у Кабулі, підірвані опори електромереж, зруйновані нафтопроводи. Їх будували на совість, вони могли служити десятиліттями…
— Не знаєте, ваш завод ще стоїть у Кабулі?
— Не знаю, — хитає головою Володимир Мельніков,— але хотів би поїхати подивитися на нього…
