З історії старого будинку

Кожна хата в Миргороді має свою історію, кожен двір зберігає в собі пам’ять і таїну тих поколінь, що колись жили тут. Вулиця Сорочинська багата на історію старосвітських родин, от тільки з плином часу все менше залишається свідчень тієї давнини.
На самому початку Сорочинської вулиці, між будинками краєзнавчого музею й дитячої музичної школи, в глибині двору, оточеного заростями малини, в затінку старого садка заховався невеликий, нічим не примітний приземкуватий будинок із покрівлею, що просіла під вагою літ. Та навіть і не літ, а віків, бо будувався він ще наприкінці позаминулого ХІХ століття.
На місці сучасної дитячої музичної школи на початку ХХ століття жила родина дрібних дворян Власенків. Про миргородського дідича Івана Семеновича Власенка згадував відомий миргородський лікар, засновник курорту Іван Андрійович Зубковський у своїх спогадах, присвячених діяльності в нашому місті українського письменника й просвітника Анатоля Свидницького.
Іван Семенович Власенко був літ на двадцять старшим від Зубковського. Він належав до когорти старої української демократичної інтелігенції, яка щиро вболівала за розвиток української духовності, культури, літератури, мови. На початку 60-х років ХІХ століття, коли в Україні заборонялося вести шкільне навчання рідною мовою, Власенко став до гурту тих небагатьох миргородців, які намагалися нести світло знань своєму народові саме мовою своїх предків, а не офіційно запровадженою російською.
Після селянської реформи 1861 року набув сили український національно-демократичний рух. У Києві почали створюватися громади і гуртки політично-просвітницького спрямування, які були попередниками народництва. 1861 року новоприбулий до Миргорода вчитель місцевої повітової школи, письменник Анатоль Свидницький створив недільну школу для надання освіти дорослим, а також першу в Миргороді громадську бібліотеку. З київських гуртків Свидницькому привозили для недільної школи книжки українською мовою, а оскільки у влади цей письменник мав репутацію «неблагонадійного», то зберігати таку літературу в його помешканні було небезпечно. Тому книжки потай переховувалися у дворянина І.С.Власенка, який служив інспектором акцизного відомства.
І.С.Власенко був активним у громадському житті Миргорода. У 80-х роках його обирали гласним Миргородської міської думи. Щирий українець, глибоко побожна людина, у 90-х роках він став членом православного місіонерського товариства – Полтавського єпархіального Свято-Макаріївського братства. Впродовж багатьох літ Іван Семенович служив церковним старостою в Успінському соборі, а на схилі віку – в церкві Всіх Святих, невеликій дерев’яній церковці на східній околиці Миргорода (в місті цю церкву називали Малою).
Власенко був одружений із дворянкою Іриною Мартинівною Тарутіною, з якою мав шестеро дітей. Цікаві подробиці про дрібнодворянський побут миргородців, зокрема, з життя І.Власенка, залишили в спогадах онуки Івана Семеновича – Борис Костянтинович Єфимов і Надія Костянтинівна Єфимова-Роґоча; ці мемуари увійшли до книжки В.Єфимова «Все це – ми», виданої в Дніпропетровську 2004 року.
Садиба Власенка на Сорочинській вулиці містилася в глибині провулку, що виходив до гарної левади з калиною і грушами. Попри свій дворянський статус, Іван Семенович мав скромний невеликий будинок із двох кімнат, збудований на старовинний взірець, як у гоголівських старосвітських поміщиків – під стріхою, із рундуком, прикрашеним чотирма різьбленими стовпцями. Дружина Івана Семеновича померла рано, діти виросли й розійшлися, і він доживав віку в самотині, під доглядом домашньої робітниці, сусідки баби Гапки.
Іван Семенович помер у Миргороді 1916 року і, як церковний староста, був похований біля самих стін Всіхсвятської церкви. Його скромна могила з часом зрівнялася з землею, заросла травою, а останніми роками на її місці з’явилися нові помпезні надгробки.
Одна з доньок І.С.Власенка, Любов Іванівна, одружилася з миргородським поштовим чиновником Михайлом Чернявським, вони й жили на старому дворищі Івана Семеновича по Сорочинській вулиці (нині це будинок № 3, добудований).
Нащадки Івана Семеновича Власенка успадкували від свого діда щиру любов до України, і цей національний дух зберігся в кількох наступних поколіннях. Онук Івана Семеновича, Іван Михайлович Чернявський, який теж служив у поштовому відомстві, був чудовим самодіяльним актором, талановито грав у багатьох аматорських виставах Миргорода і завдяки своєму сценічному амплуа одержав прізвисько Гетьман. Чернявські мали добру бібліотеку, либонь, вона перейшла до них ще від діда Івана Семеновича Власенка. 1949 року І.М.Чернявський продав свій будинок на Сорочинській (тоді Жовтневій) вулиці Ількові Павловичу Корсуну, нащадки якого – Горіни – володіють ним і донині.
Численні нащадки І.С.Власенка розпорошилися по Україні, деякі з них нині живуть на Дніпропетровщині.
А старий будинок дрібних миргородських дворян Власенків, переживши революції й війни, досі стоїть у густому садку і зберігає пам’ять про тих миргородців, які вже відлетіли до вічного вирію.

Логін:
Пароль:
запам'ятати