У минулому номері «ЕХО» була опублікована стаття, у якій йшлося про проведення у Кобеляках Дня млина. Вона називалася «Міськрада збудує на Рибалках дерев’яний млин». Під час традиційної зустрічі на пляжі Рибалки люди, яким уже по 60–70 років, згадували свою молодість. Зокрема, говорили про млин, який колись був справжньою прикрасою цього місця.
На зібрання запросили і міського голову Олександра Копельця. Чиновник, розчулившись від теплого прийому і того, що наливали, пообіцяв присутнім збудувати на Рибалках новий дерев’яний млин. Він має нагадувати старожилам про роки їх юності.
На перший погляд — усе чудово і навіть зворушливо. Це, до речі, уже не перша подібна обіцянка Копельця. Раніше він обіцяв людям, які підтримували його на виборах, заасфальтували і облаштувати хокейний майданчик на Солонцях. Швидко забув. Якщо в перший рік панування Олександра Олександровича цей об’єкт ще значився у плані соціально-економічного розвитку, то зараз про нього й не згадують.
Потім була ідея з годинниковою баштою на площі Перемоги. Забули й про неї. Говорив міський голова навіть про аквапарк у Кобеляках. Натомість збудували «Екопарк».
Зараз виникла ідея щодо млина. У принципі, вона заслуговує на увагу. При вкладанні серйозної суми грошей та належному інформаційному супроводі, дерев’яний млин може стати таким собі ексклюзивом, арт-об’єктом, на території міста. Але ж…
Де в місті Кобеляки вільні кошти для того, щоб дійсно створити серйозний об’єкт? Тим більше, якщо взяти до уваги, що зараз практично все у Кобеляках робиться за принципом «срала, мазала, глини не хватило». У один парк напихають усе, що можна і не можна, інші — заростають бур’янами. Голосували депутати у 2018 році за виготовлення Генплану міста, за виділення коштів на ремонт артсвердловин. Де все це? Навіщо взагалі приймати якісь нікчемні плани соціально-економічного розвитку, які ніхто виконувати не збирається.
І взагалі, що це за підхід? Приїхав пан, випив чаю або чогось міцнішого і одразу почав роздавати обіцянки. То нехай би й роздавав і виконував, але за свої власні гроші, а не за кошти платників податків.
Інша ситуація мала місце через кілька днів. Група молодих людей зібрались разом, купили фарбу, взяли у руки мотокоси і за кілька годин привели до порядку парк Богдана Хмельницького. Цю роботу мали б виконати працівники комунальних служб. Але не виконали.
Молоді люди не пішли до Копельця, не стали кланятися і просити. Вони взяли і зробили. І тепер мають повне право не просити, а вимагати від влади. І запитувати, чому бюджетні гроші без їх дозволу витрачають на нікчемну газетку, створену для розправи з інакомислячими, на приїжджих футболістів, більшість із яких немає жодного стосунку до Кобеляк, на виконання інших мерських забаганок, які виникають після «чаю».
Розумієте різницю? Просити і вимагати, чекати і діяти.
Не є принциповим противником всяких млинів, екопарків та іншої екзотики. Але на сто відсотків упевнений, що займатися цими питаннями можна лише після того, як місто Кобеляки стане освітленим вночі, заасфальтованим, затротуареним, із відремонтованим водогоном, новою комунальною технікою і без собак на вулицях. Але для цього із влади потрібно питати і вимагати, а не кланятися і просити.
Можливо, комусь із людей старшого покоління цей текст не сподобається. Але нехай згадають фразу, яку і самі, певно, використовують: «Нехай хоч діти поживуть». Ви впевнені, що ваші діти і внуки мріють про дерев’яний млин?
