Ще місяць тому у Фейсбуці почали масово постити майже розпачливі роздуми про кінець літа. Мовляв, серпень — це вже не те. Це — холодні ночі, прохолодна вода в річці, викопана картопля і так далі, і тому подібне.
А зараз взагалі на календарі останні дні останнього дня місяця. І все. Далі — осінь із її дощами, зима із її морозами. І майже двісті п’ятдесят днів очікування справжнього тепла. А потім — знову швидкоплинне літо. І так усе по колу.
Чому так? Звідки береться така вічна осіння депресія? Чому завжди доводиться чогось очікувати і жити в передчутті?
Напевне, через те, що ми не вміємо жити правильно. У школах і вузах нас вчать багатьом речам. Нібито, вони потрібні, адже шкільні та вузівські програми складають розумні освічені люди із дипломами та кандидатськими, а то й докторськими званнями. Але, якщо спробувати дізнатися більше, то створюється враження, що і ті люди живуть неправильно. Вони теж не володіють головною наукою. Наукою про те, як жити щасливо. І не лише влітку чи восени (Пушкін, той осінь полюбляв), а постійно, кожного дня, кожної хвилини. Ну не вчать ще цьому в школі. Чи я давно на уроках не бував?
От сьогодні в тому ж Фейсбуці прочитав коментар під повідомленням про шкільну конференцію в Кобеляках. Коментатор пише, що завданням вчителя є виховати думаючого патріота. Хотів запитати, що це за нова порода гомо сапієнса виведена — «думаючий патріот». А потім махнув рукою. Не дасть нічого корисного подібна дискусія. Ну скаже чоловік, що невід’ємною якістю людини повинен бути патріотизм. Я скажу, що не згоден із цим. Чому потрібно обов’язково бути патріотом, а не космополітом, приміром. Чим перші кращі за інших? Посперечаємося та й залишимося із власною точкою зору. Щасливішим не стане ніхто. Хіба що хтось із учасників дискусії сам для себе вирішить, що переміг у ній. Але це не відчуття щастя, це, радше, секундне марнославство. А життя продовжиться. Один житиме в очікуванні нового літа, інший — повернення Криму чи Донбасу в кордони України. А життя минатиме у тому вічному очікуванні. Точніше, не у вічному. Протяжність того очікування теж невелика — років 70–80.
Так і живемо із року в рік — у очікуванні майбутнього і з жалем про те, що минуло. І це при тому, що дуже давно, кілька тисячоліть тому, людство вже знало, як жити щасливо. Про це говорив Ісус, говорив Будда, говорили інші мудреці і пророки. І зараз вистачає мудрих людей, які володіють цим мистецтвом. Але їх не слухають.
Наука про щасливе життя говорить про надзвичайно прості і доступні всім речі. Один із постулатів — немає ніякого завтра, ніякого майбутнього літа, осені чи зими. Як немає і вчора. Є лише сьогодні. Немає ніяких патріотів чи космополітів. Є люди, які прийшли в цей світ із чистою свідомістю. А потім її, цю свідомість, самі ж і забруднили. Про це говорив Христос, говорив Будда. Але їх майже ніхто не слухає. А в школі цьому не вчать. От і починається ниття «Літо минуло, вода холодна». Та радуйтеся тому, що осінь настала, радуйтеся тому, що відчуваєте оту холодну воду. І так далі, і тому подібне.
Вибачте за купу банальностей. Передчуття осені. Та й жити щасливо ще не навчився.
