За кілька місяців до президентських, а потім і парламентських виборів стають дедалі актуальнішими розмови про майбутню владу. Усе частіше українці в публічному просторі чи в приватних бесідах задають один одному, а то й просто собі, сакраментальне запитання: «А за кого ж проголосувати? Хто здатен змінити цю країну на краще?» І все частіше люди не знаходять відповіді на це питання. Говорять, що не бачать людей дійсно достойних, таких, які не розкрадатимуть бюджет, думатимуть не про власну вигоду, а про державу Україну і людей, котрі в ній живуть. І потрібно визнати, що для таких песимістичних настроїв і висновків підстав більше, аніж достатньо. Не видно ні людей, ні партій, котрі б мали незаплямовану репутацію, у яких можна було б повірити і сподіватися, що вони таки здійснять омріяний багатьма український прорив.
Чому так? Невже Україна виключно заселена людьми, які не здатні ефективно керувати державою, котрі не можуть не красти, перебуваючи при владі? Прямо феномен якийсь український. Майже скрізь — у Європі, Азії, ба, навіть у Африці, такі люди знаходяться, а у нас — катма. Хоча ж відомо, що люди скрізь приблизно однакові, що політика є брудною справою і всі політики у всіх народів, м’яко кажучи, перебільшують, обіцяючи щось громадянам перед виборами. Але ж там якийсь рух, якісь зміни на краще таки відбуваються. І лише в Україні до влади, чомусь, приходять усе гірші й гірші. І просвітку не видно.
Дозволю нижче висловити свою суб’єктивну думку з цього приводу. Як на мене, то проблема криється не в якомусь виродженні української нації, нездатної продукувати національних лідерів або й просто адекватних і прагматично мислячих політиків.
Причина, на мій погляд, в іншому. У неправильному підході до вирішення проблеми, у неправильно поставлених запитаннях. А якщо запитання поставлені неправильно, то годі й сподіватися на отримання потрібної відповіді, тим паче, необхідного результату (читай — «хорошої» влади).
От давайте поміркуємо разом. І задамо питання самим собі. Скільки часу, фізичних чи інших зусиль витратили ви особисто під час виборчих кампаній? При цьому, наголошую, адже це принципово важливо, не отримуючи за це жодної копійки в якості оплати. Скільки ви особисто витратили грошей для того, щоб та чи інші партія чи кандидат прийшли до влади?
Чомусь мені здається, що більшість читачів скажуть: «Та нічого ми не витрачали. Їм потрібно, вони й тратяться».
І, навпаки, чимало земляків можуть підтвердити, що під час численних виборчих кампаній вони щось отримували від кандидатів у владу. Колись це були гумові галоші, холодильники, продуктові набори із гречкою або цукром, дещо пізніше — медикаменти та окуляри. Отримували гроші від політиків і більшість агітаторів, задіяних у виборчих кампаніях. А дехто взагалі банально «продавав» свій голос, отримуючи за це двісті-триста гривень.
Тобто, величезна кількість виборців, а, можливо, і їх переважна частина, під час виборів отримували якусь матеріальну винагороду. У зв’язку з цим, дозволю собі нагадати про одну історію, колись уже описану в редакційній.
Жіночка похилого віку, типова наша українка, прекрасна, в цілому, людина, торгуючи медом на ринку, якось «зачепила» автора цієї статті. Вона запитала:
— А ти не знаєш, коли прийомні дні в нашого народного депутата Андрія Реки?
— Не знаю. А навіщо Вам до нього?
— Та життя тяжке, пенсія мала. Хотіла звернутися до нього, можливо, чимось допоможе.
— А Ви перед виборами в громадську приймальню в приміщенні колишньої валяльної фабрики ходили?
— Ходила.
— Набір медикаментів отримували?
— Отримувала.
— За Реку проголосували?
— Проголосувала.
— Так що ж Ви ще в нього просити хочете? Ви своє вже отримали.
Жорстоко, скажете, цинічно. А життя — воно взагалі є річчю досить жорсткою.
З іншого боку, чи відомо вам про людей, які під час виборів працювали на того чи іншого кандидата безкоштовно? За ідею, так би мовити. Я особисто знаю одну таку людину.
Хтось скаже:
— Я нічого ні в кого не брав. Я — за ідею голосував.
Правильно. І таких людей багато. Але запитайте самі себе. А що ви зробили для його, політика, успіху особисто? Можливо, вклали в його виборчий фонд свої сто, двісті, тисячу гривень? І привели ще з десяток охочих фінансувати кампанію симпатичного вам політика.
Ні? Не вкладали, не агітували, не контролювали чесність виборів? Не слідкували, як той чи інший політик веде себе вже після перемоги на виборах, не робили йому зауважень? Так тоді вам влада дісталася «на шару». А «шару», як відомо, ніхто не цінує. Вона як прийшла, так і пішла. От уявіть, що ви знайшли на дорозі тисячу гривень. Інший варіант — ви заробили їх за тиждень тяжкої роботи. Яку тисячу ви будете більше цінувати?
Між тим, хтось у того політика гроші вклав. У загальнонаціональному масштабі це такі як Ахметов, Коломойський, Пінчук. У масштабі області, району, міста — це інші люди. І вони є. Мені самому під час минулих виборів пропонували балотуватися із гарантією фінансування виборчої кампанії. Відмовився, щоб не мати зобов’язань. І от вони, такі спонсори, уже можуть із того політика щось вимагати. Він їм банально грошей заборгував. А вам — ні. Бувають випадки, коли політик, особливо провінційного масштабу, фінансує себе самостійно. Тоді він узагалі після виборів нікому нічого не винен. А завдання у нього одне — «відбити» вкладені кошти.
До чого веду. А до того, що доки не зміняться підходи, доки так звані «прості люди» не почнуть особисто «вкладати» в політиків, причому не обов’язково грошима, нічого на краще не зміниться. Ні після яких виборів: ні через рік, ні через п’ять років, ні через десятиліття. Маю на увазі якість влади.
Вона, влада, вам, люди, нічого не винна. Вона або відроблятиме гроші, вкладені в неї олігархами, або «відбиватиме» свої. Причому, за українською традицією, претендуватиме отримати тисячу відсотків від вкладеного.
Так що, усі оті кухонні дебати з приводу того, хто кращий, Петя, Юля, Олєжко чи Грищ, виїденого яйця не варті. Прізвища нічого не вирішують. Вирішують вкладені гроші або зусилля.
Так, теоретично, існує варіант, коли вітчизняні олігархи вирішать, що їм потрібно почати відбудовувати цю країну, і вкладуть свої гроші на виборах у кристально чесних, розумних і працездатних людей. І тоді ми, прості люди, несподівано для себе отримаємо прекрасного президента, високопрофесійний парламент, адекватних і принципових депутатів на місцях.
Але я, чомусь, у це не вірю.
Ось такі висновки. Вони не песимістичні, вони реалістичні. У всіх видатних лідерів націй, у всіх блискучих політиків хтось колись щось вкладав. У тому числі, і так звані прості люди. По-іншому просто не буває.
