Усі знають стару, як світ, приказку про те, що чоловік за життя має звести будинок, виростити сина і посадити дерево. У Озерах живе людина, яка «перевиконала» це завдання у сотні разів.
Читачі «ЕХО» кілька разів висловлювали пропозиції про те, щоб на сторінках газети з’являлось більше публікацій про досвід успішних самодостатніх людей, на яких можна було б рівнятися, брати із них приклад. Побажання дійсно хороше. Але не таке просте для виконання, як може здатися на перший погляд. Адже в сучасному світі, надто — в Україні, поняття про успішність змінюються із калейдоскопічною швидкістю. Якщо кілька десятиліть тому у фаворі були партійні функціонери і трудівники полів та багатостаночники, то зараз більшу роль грає кількість грошей у людини. Крім того, злий жарт із поняттям «успішність» зіграли всі оті багаточисельні номінації «Успішна жінка», «Людина століття», «Бізнесмен року». На них широкому загалу, в основному, представляють людей, у яких, знову ж, є багато грошей або влади. У принципі, це в сучасній Україні є нерозривними поняттями.
Тому редакція «ЕХО» довго вагалася: з кого ж і з чого розпочати цикл розповідей про успішних людей? Можливо, узагалі б не розпочали, аби не пропозиція Володимира Білоуська, фермера із Комендантівки. Він зателефонував і запропонував;
— Давай з’їздимо в Озера. Я покажу тобі садибу, про яку можна мріяти. І головне — покажу людей, які її створили фактично на смітнику.
Будівництво триває 20 років
Ми приїхали на садибу, яка належить подружжю Онікієнків. Описати побачене словами дуже важко, практично неможливо. Білоусько одразу попередив:
— Я сюди приїжджаю в гості, щоб відпочити душею. Упевнений, що в такому будинку, у такому дворі, прагнув би жити кожен українець.
У садибі є все, що потрібно для життя. Мова не лише про величезний двоповерховий будинок, споруджений дійсно зі смаком. Подвір’я перед ним просто «вибухає» зеленню дерев, кущів, різних трав. Усе заставлене декоративними візочками, ящичками, наповненими фруктами і овочами. Підсобні приміщення, і навіть сараї для худоби, швидше нагадують комфортабельні будинки, у яких мають жити люди. Теплиця, вулики — чого тут тільки немає. І все — до ладу, в ідеальному порядку, без хаосу і нагромадження. Створюється враження, що над дизайном працював висококваліфікований спеціаліст. А за будинком буяє сад. У ньому теж є все, що може рости у нашому українському кліматі, — від яблук до ожини. У міжряддях — жодної бур’янини, дерева і кущі — без пошкоджень і хвороб, навантажені плодами. До речі, для них, для плодів, господар обладнав холодильник, який може вмістити п’ять тонн продукції.
Із особливою гордістю Віктор Онікієнко показує туалет на подвір’ї. Одразу згадуєш Булгакова і його крилату фразу про те, що розруха починається не з туалету, а з голови. На садибі Онікієнків розрухи немає зовсім. Там навіть вуличний туалет вражає чистотою і дизайном.
У це важко, практично неможливо, повірити, але всю цю красу подружжя Онікієнків створили своїми руками. Ні, звичайно, допомагали діти і внуки, для виконання деяких робіт наймали будівельників. Але, в основному, працювали самостійно. Віктор Вікторович розповідає, що споруджувати будинок почали двадцять років тому. На цьому місці була пустка. Зараз — рай на землі. І це не є перебільшенням. До речі, самі господарі говорять, що будівництво триває і зараз. Вони постійно щось переобладнують і вдосконалюють. Потрібна була кімната для занять спортом внукам — обладнали на горищі. Дорого опалювати взимку величезний будинок — зробили із одного з приміщень комфортабельну однокімнатну квартиру. Вона обігрівається завдяки системі «тепла підлога» і споживає мінімум енергії. А невдовзі установлять насос, який братиме тепло просто із землі.
Ні хвилини без роботи
Милуючись всім цим дивом, ще більше дивуєшся, коли дізнаєшся, що воно створене, так би мовити, без відриву від виробництва. Адже господар лише два місяці тому пішов на заслужений відпочинок. До цього він практично все своє свідоме життя працював на гірничо-збагачувальному комбінаті, що в Горішніх Плавнях. Зробив блискучу кар’єру, очолював кооператив «Кисень» та величезне, розміром із п’ять колгоспів, аграрне підприємство. І скрізь досягав успіху. І в цей же час споруджував будинок і ростив сад. Озера для облаштування садиби вибрав не випадково. Шукав місцину із чистим довкіллям, особливо, водою. Вибір був достатньо широкий. Але найкращою екологічна ситуація виявилася саме в Озерах.
І зараз Віктор Онікієнко постійно в праці, не дивлячись на вік. Коли бачиш його засмагле обличчя, розумієш — цей чоловік постійно перебуває на сонці, постійно на свіжому повітрі. Є таке слово — «трудоголік». Воно не дуже красиве, та, напевне, не зовсім доречне до діяльності. Але інше важко підібрати. Адже всю оцю красу неможливо створити без любові. Любові не лише до природи, до краси, а й до праці. 35 «соток» саду: той, хто працював на подібній площі, знає, що таку кількість дерев неможливо виростити без любові до роботи. Це — не бізнес. Тим більше, що продукцію із саду, пасіки і всього іншого не продають, а роздають. Дружина Тетяна сміється:
— Вітя каже, що все це — для душі. А душа в нього широка: вісімсот дерев із легкістю вміщує. А взагалі, вихідних у нього немає. Він не працює лише тоді, коли поїде десь далеко від Озір та Горішніх Плавнів.
Той, хто працював і працює на землі, знає, як це важко, як це, інколи, набридає і втомлює. Але, водночас, і надихає, коли бачиш результати своєї праці.
Роздивившись на диво‑садибу, п’ємо із господарями чай. Вигляд вони мають, як типові багаті європейські пенсіонери: засмаглі, усміхнені, у гарному будинку. Але ж європейські пенсіонери все це купляють. А тут люди зробили своїми руками, своєю працею, своїм розумом. Сільський голова Надія Синяговська теж не нахвалиться Віктором Онікієнком. Каже:
— Цей чоловік постійно і безвідмовно допомагає селу. Більше б таких людей — розквітли б і село, і Україна за два роки.
Його можна назвати успішною людиною. Людиною, яка досягла успіху і зробила «себе сама». При допомозі коханої дружини, звичайно.
