Минулого тижня шанувальники гарного українського слова побували на пам’ятному заході, присвяченому життю і творчості видатного українського письменника, нашого земляка, уродженця села Бабайківка Василя Сологуба.
Вечір пам’яті провели в Бабайківському будинку культури в колі його рідних, друзів, односельців, поціновувачів творчості Сологуба, учителів та учнів школи. Вела захід, вона ж і написала сценарій до події, учителька початкових класів Любов Плакуща. Спеціально на зустріч приїхала велика родина письменника, яка проживає в Києві.
8 вересня Василю Павловичу виповнилося б 90 років. Здається, зовсім недавно ми були на відзначенні 80–річного ювілею нашого земляка, де він розповідав про своє життя. Але минуло вже 10 років, як не стало письменника.
Василь Павлович народився на невеликому хуторі під Прядівкою у 1928 році, у селянській родині. Батьки навіть і не підозрювали, що їхній син згодом принесе славу і гордість Приоріллю. На початок Другої Світової війни Василь закінчив 4 класи. Восени 1943 року фашисти, втікаючи, палили Бабайківку. Хлопець врятував життя своїй матері. Німці закрили її в хаті і підпалили. Діждавшись, коли вогонь підібрався до вікон, вороги подалися геть. А Василь кинувся в полум’я, із відчаю почав кричати, кликати маму, а та почула і вирвалася із вогняного полону. Так син врятував життя мамі. Та біда не ходить одна. І вже наприкінці 1944 року Марина Яківна рятувала життя самому Василеві. Хлопець підірвався на міні. Схопившись, Василь упав на ріллю. Та у нього вже не було правої ноги. Хотів було схопитись за ногу, та збагнув, що в нього немає і правої руки. Мама виходила сина, наперекір усьому. Молодий організм швидко одужав. Пообіцяв матері:
— Не плачте, мамо, хоч і на одній нозі, а вистою.
Василь багато читав. Пробував писати вірші. У 1952 році стає студентом філологічного факультету Дніпропетровського університету. Саме студентом Сологуб починає друкуватись. Перша збірка з передмовою Миколи Нагнибіди з’явилася під назвою «Студентські літа». На неї відгукнувся Олесь Гончар. А згодом виходять збірки віршів «Трудне щастя», «Я уже підріс».
У 1953 році Василь Павлович стає членом Спілки письменників Радянського Союзу і вже з 1954 проживає в Києві. Сологуб — автор романів «Невидимий постамент» (або «Чесність»), «Полинове причастя», «Сотвори себе», «Запізніле каяття». Робота письменника у видавництвах дала можливість йому спілкуватись із цікавими людьми, відомими письменниками: Олесем Гончаром, Михайлом Стельмахом та іншими. Ці видатні люди стали героями його оповідань, що увійшли до книги «Український характер».
У ході заходу демонструвалися відеосюжети про творчість Василя Сологуба, його особисті виступи, читалися вірші, виконувалися пісні, ділилися спогадами і враженнями. Зворушливими спогадами поділилися з присутніми вчителі–філологи школи Галина Налісна, Юлія Альохіна.
Велике значення у творчості і житті нашого земляка відіграла дружина Марія Петрівна. Письменник сам зізнавався, що без своєї Марії не було б такої творчості, і не був би він Василем Сологубом. Його муза, як це часто буває в талановитих сім’ях, полишила роботу і присвятила своє життя служінню чоловікові. Дружина була вірною подругою, помічницею і порадницею. У родині виховали чудового сина Андрія. Усі, хто знав близько сім’ю Сологубів, відзначали порядність, добросердечність, гостинність родини. Марія Петрівна — чудова господиня, уміє робити всі сільські роботи, пече, шиє і вишиває. Андрій, син подружжя, працює на сьогодні у сфері юриспруденції. Син та донька Андрія, внуки Василя Павловича та Марії Петрівни, виховуються в дусі любові до всього українського, літератури і мистецтва. І тому не дивно, що малі прочитали вірші дідуся. А сорочки, у яких діти були одягнуті, вишила їм бабуся.
26 грудня 2008 року серце Василя Сологуба перестало битися. Пам’ять письменника присутні вшанували хвилиною мовчання.
Працівники Бабайківської та центральної бібліотек постійно популяризують творчість Василя Павловича та підтримують дружні стосунки із його родиною. Наприкінці заходу, який пройшов у хвилюючій атмосфері, Марія Петрівна подякувала усім, хто береже пам’ять про чоловіка.
Натомість, присутні казали багато теплих слів, поділились спогадами. Виступаючі на знак поваги дарували подарунки дружині, родині, онукам. І це було від душі. Зверталися до сім’ї голова Царичанської ОТГ Геннадій Сумський, голова райради Світлана Горбачова, депутат обласної ради Гошгар Мухтаров, начальник відділу культури райдержадміністрації Ольга Сабарня, директор центральної бібліотеки Людмила Костенко, колишній вчитель, в’язень фашистських концтаборів, місцевий старожил Михайло Нездійминога. А коли Олена Сульжик заспівала пісню, тримаючи в руках запалену свічу як символ пам’яті і життя, весь зал устав, таким чином виказуючи повагу до письменника.
