Автор цієї статті, як і мільйони його співвітчизників, є давнім і палким уболівальником колись славної футбольної команди із міста Києва. Уже досить давно «Динамо» зі столиці України по праву вважали найсильнішим футбольним клубок колишнього Радянського Союзу. І навіть у тоді ще не об’єднаній Європі про «динамівців» і їх визначного тренера Валерія Лобановського говорили із пошаною. Суперники їх відверто побоювалися. А які імена дав клуб «Динамо» футбольному світові: Блохін, Беланов, Шевченко — це лише прізвища володарів найвищої індивідуальної відзнаки «Золотий м’яч». Кубок Кубків та Суперкубок УЄФА та команда вигравала. А скільки позитиву отримали мільйони українців, споглядаючи, як київське «Динамо» буквально знищує іспанську «Барселону» — 7:0 за результатами двох матчів. Було ж і таке.
Що ми маємо зараз? Печаль, печаль і ще раз печаль. «Динамо» уже давно втратило статус кращої команди України. Він, цей статус, цілком справедливо перейшов до донецького «Шахтаря». «Динамо» вже ніхто в Європі не те, що не боїться, а навіть не поважає. Так, хтось із старшого покоління ще пам’ятає про колишні успіхи. Але то — історія. Сьогодення є зовсім іншим. І воно кожного дня нагадує, що в столиці України є команда під назвою «Динамо», яка погано грає у футбол і програє не те, що «Барселоні», а навіть заштатним клубам із зовсім не футбольних країн.
Усе це — правда. Але не дивлячись на постійні невдачі колись хорошої футбольної команди, ми продовжуємо за неї уболівати. І сподіваємося на її успіх. Хоч і розуміємо, що без якихось кардинальних змін, без зміни власника клубу, головного та інших тренерів, цілої купи гравців, ніякого покращення гри не буде. А буде лише гірше, гірше і гірше. Розуміємо, але вдіяти нічого не можемо.
Споглядаючи за швидкою деградацією колись сильної, а зараз просто нікчемної футбольної команди, з’являються аналогії із ситуацією у колись сильній, потужній і багатій державі під назвою Україна. У країни, у якій ми з вами живемо, теж є славна історія. Вона ще недавно була індустріальною, мала потужну промисловість, виплавляла сталь, чавун, будувала різні машини, турбіни, трактори, ба, навіть літаки та космічні кораблі. Люди, які жили в цій країні, якщо й не були суперзаможними, то жебраками їх ніхто назвати не смів. У всякому випадку, у субсидіях потреби не було.
Зараз ця держава на наших очах стрімко деградує. Уже ніхто в Європі і світі не вважає її потужною і сильною. Так — сировинний придаток із гарним кліматом, що підходить для виробництва сільськогосподарської сировини.
Але ми її любимо. І сподіваємося на її відродження, як сподіваються вболівальники «Динамо» із Києва. Без особливої надії, але сподіваємося. А нас, як і прихильників колись славного футбольного клубу, загодовують безглуздими і нічим не підкріпленими байками про майбутнє покращення.
Але майбутнє — то щось ефемерне. Його, майбутнього, немає. Є лише сьогодні із спогадами про славне минуле.
Та є й різниця між Україною і футбольним клубом. У першому випадку господарем отого нещастя під назвою «Динамо» є приватний власник. У другому випадку — народ, тобто — ми з вами, мільйони українців. І, в принципі, саме ми можемо змінити і президента клубу, і головного тренера, і купу гравців.
Навесні нам, власникам, нібито нададуть можливість провести зміни. Одна лише біда — керувати і грати рвуться одні лиш «суркіси».
