Нещодавно поважній жительці села Юр’ївка Царичанської громади Парасковії Полікарпівні Кобі виповнилося 100 років.
Народилася Паша Полікарпівна (так усі її називають у селі — авт.) 10 жовтня 1918 року в Бабайківці. Саме цього дня ми приїхали до ювілярки на гостину. Познайомившись із бабусею, були приємно здивовані. Старенька — дуже позитивна і щира людина. Спілкуючись з нею, ніби набираєшся добрих сил.
На ювілейний День народження до бабусі кореспондента «ЕХО» запросила родина Мухаді і Яхи Чумакових, яка опікується нею. Щоб зрозуміти, у якій обстановці мешкає Паша Полікарпівна, розповімо декілька слів про Чумакових. Ця сім’я ще в далеких 80-х роках минулого століття приїхала на Україну з Чечні. Та так і залишилася. Було багато поневірянь у молодих, поки більш-менш стали на ноги. Саме в скрутний час для Мухаді і Яхи, коли в них не було житла, Паша Коба прихистила їх у себе. На сьогодні Мухаді Мусадійович і Яха Хасанівна — дуже шановані в Юр’ївській громаді жителі. Чоловік займається фермерством, а дружина весь вік пропрацювала фельдшером. У селі Яху Хасанівну поважають як чуйну, безвідмовну людину. Скільки вона врятувала людей! І навіть вийшовши на пенсію, працюючи в сільській аптеці, Яха нікому не відмовляє в медичній допомозі — будь-то вдень чи вночі. Бабуся Паша стала рідною для Чумакових. Вони говорять, що ця жінка послана Богом в нагороду. Доглядати за старенькою їм за честь. Відомо, що в мусульман дуже шанобливе ставлення до літніх людей. У них немає геріатричних притулків.
Так склалися обставини в баби Паші, що залишилася вона одна, без родичів. А які, можливо, і є, так від неї відмовилися. Усі клопоти по догляду за жінкою взяли на себе Чумакови, які кожного дня, у будь–яку погоду, за два кілометри приїжджають до Паші Полікарпівни. Навідують її, привозять їжу, доглядають, лікують. Допомагають і сусіди бабусі: Інна Більченко, Оксана Андрусишин, сім’я Павла і Олександри Олійників, Ольга Бойко, соціальна працівниця Наталія Колій. Паша Полікарпівна, спілкуючись з гостями, раз у раз вигукувала: — Де мої Міша та Яхочка? Вони: — Ми тут!
Зустріла нас Паша Коба привітною відкритою посмішкою, щирим словом. Що дуже здивувало і вразило в ювілярці, так це її дивовижна феноменальна пам’ять, яка і в сто років її не підводить. Для нас усіх Паша Полікарпівна читала на пам’ять довгі-предовгі вірші українських сучасних поетів про долю України, розповідала епізоди свого життя про те, як їздила до Брєжнєва, як врятувалася від бугая, як навчалася і працювала. Пам’ятає свого першого хлопця Арсенія — «лелечого спасителя», бо був високий. Співала українські народні пісні, які її просили присутні, гарно виконала пісні радянської епохи «Мгновение» з кінофільму «17 миттєвостей весни», «Вы слыхали, как поют дрозды». Також бабуся перелічувала назви усіх колгоспів, де вона працювала зоотехніком, а за щедрим столом, накритим господарями на честь винуватиці свята, розповідала анекдоти і бувальщини. Друзі–сусіди додають, що баба Паша постійно молиться, знає напам’ять багато молитов. А ще, сміючись, говорять, що часто їм, сусідам, старенька влаштовує екзамен із запитань. Наприклад, чи знають вони, як звучить пшениця на латині.
До недавніх пір бабуся ще ходила. Сталося так, що впала і пошкодила ногу. Тепер вона сидить в інвалідному візку, по старості недочуває, та це не заважає їй жваво розмовляти і відповідати на запитання. Неозброєним оком видно, як баба Паша радіє з того, що до неї навідалося скільки гостей: односельців, сусідів, газетярів, а також староста Юр’ївського округу Людмила Чернявська, директор терцентру Інна Головкова, депутат обласної ради Гошгар Мухтаров, помічник нардепа Кришина Ігор Пилявець, заступник селищного голови Марина Журавель та інші. Для Паші Полікарпівни, думається, важливі не подарунки, а увага, турбота, добре слово. Для літніх людей найбільший скарб — це коли їх пам’ятають, піклуються про них, підтримують, поважають. У цьому бабусі Паші дуже повезло, бо має доглянуту старість. І хоча жінка зазнала багато горя, розчарувань за все своє довге життя, але залишилася напрочуд доброю, чуйною людиною. На запитання, у чому її секрет довголіття, Полікарпівна просто відгукнулася: — Треба трудитися, ледачі люди довго не живуть. А ще не нарікати на долю, не ображатися на людей, сприймати труднощі, як тимчасове явище. І берегти серце. Скільки ж його? Воно таке маленьке…
Про себе іменинниця розповідає так: — Була найменшою із 7 дітей у сім’ї Даниленків. Жилося тоді дуже важко. Пережила і голод, і війну. У 10 років пішла в перший клас. Учитися любила, старанна була. Після школи поступила в технікум на зоотехніка, який з відзнакою закінчила в 1938 році. Після війни мене призначають старшим зоотехніком на 19 колгоспів у МТС (перераховує назви колгоспів — авт.).
До бесіди долучаються подруги–сусіди. За свою самовіддану працю Паша нагороджується медаллю «За звитяжну працю у Велику Вітчизняну війну». Згодом вийшла заміж за фронтовика Михайла Кобу, народився син Вітя. Чоловік працював головою колгоспу. Його несправедливо осудили нібито за нестачу врожаю. Суддя попався милостивий, не «дав» 15 років, а лише 3. Михайло переживав, підірвав здоров’я, рано помер. Давно немає на світі і сина. А Паша Полікарпівна, якій ось-ось мало виповнитися 50, 1964 року вступає до Полтавського сільськогосподарського інституту. Там дивує як студентів, так і сивих професорів своїми знаннями та гострою пам’яттю. Її і прозвали «вчений пенсіонер». А коли розповіла академікам про те, що таке справжні вівці (складається таке враження, що вчені їх тільки в книжках бачили — авт.), то заслужила аплодисменти і схвальні відгуки. До роботи жінка була небайдужа. Скільки доріг було пройдено в будь-яку негоду, скільки всього перероблено. 26 років пропрацювала головним зоотехніком у колгоспі Ватутіна, який функціонував у Юр’ївці. На пенсію жінка пішла з управління сільського господарства.
Поспілкувавшись з гостями за столом, та ще навіть пригубивши трішки коньячку, бабуся Паша втомилася. Її одразу ж турботливо вклали відпочити. А ми ще деякий час гомоніли про життя цієї дивовижної жінки, бажаючи їй у доброму здоров’ї і пам’яті прожити ще роки. Запам’ятався такий епізод. Пашу Полікарпівну попросили продекламувати щось із «Кобзаря» Тараса Шевченка. Вона на деякий час замислилася, а усім здалося, що бабуся чи недочула, чи проігнорувала. А вона, згадавши слова, почала читати «Мені тринадцятий минало»… Отак.
Прощаючись особисто з Параскевою Кобою, почула на свою адресу багато щирих побажань, а ще бабуся, тримаючи мою руку, поцілувала її. Це дужу вразило і підкупило. Отак бабуся відноситься до всіх людей. Поїхали додому, переповнені враженнями. Дай, Боже, здоров’я цій жінці.
