Такий рецепт активного довголіття має 87‑річна Віра Ляшенко, котра проживає в селі Підгора, що поряд із Кобеляками. Жінка має 12 «соток» городу, на якому вирощує 15‑кілограмові буряки і кабаки та навіть екзотичний для наших країв арахіс.
Коли ми із Віктором, сином Віри Дмитрівни, приїхали до неї додому, жінка якраз перемелювала на ручній м’ясорубці сало, хрящі та інші субпродукти. Пояснила:
— Оце на кров’янку суміш готую. Синок свіжини привіз. А я ковбаску зготую. Рука болить. От я її так і розробляю.
Дізнавшись про мету приїзду, Віра Дмитрівна неприховано здивувалась:
— Синок, та що ти про мене писатимеш? Що в моєму житті такого цікавого?
Віра Ляшенко прожила довге життя, типове для мешканки села. Працювати в колгосп пішла в 12 років, так і не закінчивши школу. Розповідає:
— Ми ж із Єднання в Перегонівську школу ходили. Дороги не було. Ходили «кам’янкою» і стежками. І в сніг, і в мороз, і в дощ, і в спеку. Про якісь автобуси для перевезення дітей тоді й не мріяли. А потім мені довелося вчитися в другу зміну. Я боялася додому сама ходити у дев’ять вечора. То й покинула школу, шість класів закінчила.
Народившись у 1931 році, Віра Ляшенко почала працювати в колгоспі в 1943‑му, уже після окупації. Німців трішки пам’ятає. Розповідає:
— Помню, йдуть вони. Йшли, як отара овець. Батько кричить: «Дівчата, ховайтеся в погріб». А ми їм не інтересні були. Вони все «Млеко, млеко» гелготіли. І мед шукали, у батька пасіка була.
600 кілометрів рачки
Із дванадцяти років Віра Ляшенко працювала в колгоспі. Її загальний трудовий стаж складає 48 років. Зрозуміти, що таке праця в колгоспі 40–60‑х років, може тільки той, хто тоді жив. Усі теперішні марафонці, переможці «Ігор Нескорених», «залізні люди» та інша дрібнота «нервово курять збоку», у порівнянні із звичайними радянськими колгоспниками.
Віра Ляшенко, в основному, трудилася в польовій бригаді. У теплу пору року вона полола буряк. Про наявність гербіцидів тоді ще не знали і з бур’янами в посівах цукрового буряку боролися вручну. Ляшенко виполювала по десять гектарів за сезон.
Що таке виполоти 10 гектарів? При міжрядді в 45 сантиметрів, у один гектар уміщається 222 рядки рослин буряку. Довжина 1 рядка — сто метрів. Щоб виполоти гектар необхідно пройти 22 тисячі метрів, тобто 22 кілометри. Відповідно, 10 гектарів — це 220 кілометрів. Пололи буряк двічі. А втретє бур’ян у посівах виривали вже суто руками, навіть без сапи.
Три помножити на двісті двадцять — виходить шістсот шістдесят. 660 кілометрів проходила рачки (а як по-іншому?) одна полільниця за сезон. Це — майже як до Києва і назад.
У перервах між подоланням цієї гігантської дистанції, колгоспниці в’язали снопи, пололи інші городні культури, вантажили мішки із зерном. Восени викопаний буряк (знову ж, вручну, сапетками) закидали у вантажні автомобілі. А взимку трудилися на розчищенні лісопосадок, вирізали молоду поросль. Рукавиць тоді не видавали. У повітрі — мінус двадцять, а жінки із голими руками сокирами махають.
За оце все Віра Ляшенко зараз отримує від держави пенсію — майже 4 тисячі гривень. Каже, що цього їй цілком достатньо.
«Взимку скучно. Роботи немає»
У свої 87 Віра Ляшенко не припиняє трудитися. Вона практично самотужки обробляє 12 «соток» городу, тримає в домашньому господарстві кількох курей.
На городі вирощує всі традиційні для українського села культури — від картоплі до гарбузів. Три роки тому зять із Миргорода привіз жменьку арахісу. З того часу на городі Віри Дмитрівни росте ще й ця культура.
Урожаї жінка завжди збирає хороші. У цьому році окремі кормові буряки заважили по 15 кілограмів. Така ж вага і в найбільших екземплярів арнаутського гарбуза (або «кабака-дині», як називають у народі цю рослину).
Ляшенко говорить, що ніяких особливих секретів отримання високих урожаїв не знає. Каже:
— Вносимо тільки гній. Город у мене завжди чистий. Бур’яну немає навіть восени. Я його вириваю і викидаю ще до того, як насіння дозріє і висиплеться. Оце і всі мої секрети.
А ще Віра Дмитрівна має невеликий садочок. Там росте все — від яблук до суниці. Каже:
— Я м’яса їм мало. Влітку тільки й щипаю: то яблучко, то клубничину, то малинину. Трудитися потрібно багато, а їсти — мало, тоді здоровий будеш.
Як відомо, все пізнається в порівнянні. І коли зараз бачиш, як біля навчальних закладів вишиковуються кортежі автомобілів, на яких дітей привозять у школу, спостерігаєш постійні черги в продуктових магазинах і при цьому чуєш скарги, то хочеться сказати:
— Ви у своїх бабусь та дідусів про їх життя розпитайте. Тоді було важко. А зараз… Зараз навіть у Польщі на конвеєрі робота, у порівнянні з тією, яку виконували наші бабусі, є легкою прогулянкою. Я вже не кажу про «пекельну» працю різного роду і виду бюджетників.
І тоді, повертаючись із поля, люди співали. А зараз…
Так що не потрібно постійно «плакатись».
